Атаджанов. Я висунув кандидатуру Хашимджана, попередньо порадившись з товаришами в райкомі.
Халіков. Їм, напевно, невідомий справжній стан речей.
Атаджанов. Підіть навчіть їх, вкажете помилку.
Халіков. Все одно я і далі стоятиму на своєму.
Атаджанов. І я також не збираюся міняти своєї думки.
Халіков. Це ми ще подивимось.
Атаджанов. Подивимося, звичайно, чом не подивитися?!
І от сиджу я собі, нічого не знаючи, розіклавши папки, обмірковую, з чого ж починати справи. А щоб полегшили процес мислення, вистукую пальцями по столу дуже душевну мелодію «Чудові гранати в твоєму саду».
І тут увіходить Халіков, я його, як належить, вітаю, а він замість здрастуйте:
— Совість у вас є? — каже. — І вам не соромно?
— А чого мені має бути соромно? — питаю.
— Не прикидайтесь дурником, — відповідає. — Ви працюєте зовсім недавно, а встигли перебігти дорогу заслуженим людям.
«Он воно що! — думаю. — Але набивався». Гаразд, якщо йому потрібна моя посада, хай бере її. Правду кажучи, мені й самому не до душі ця витівка. Краще повернутися в кишлак, ліпити кізяки, аніж здаватися вискочкою якимось.
Я взяв аркуш паперу, дістав ручку. Халіков пильно дивився на мене. І саме в цю мить у двері просовується розкішно причесана голівка нашої секретарки Ліляхон.
— Вас викликають у партком.
— Гаразд, прийду.
— Не «гаразд», а зараз, негайно.
Голівка зникла, демонструючи неможливість найменшого заперечення. Довелося залишити Халікова у кабінеті і йти в партком. Каромат-опа була в доброму гуморі, мабуть, донька не страйкувала сьогодні, відмовляючись іти в дитсадок.
— Як справи, товаришу начальник відділу? — спитала Каромат-опа, показуючи очима на диван.
Я сів.