Кінець Жовтого дива

— Виходить, що так.

— Поведи її до Анхору.

— Гаразд.

— Будь обережний, щоб не зрозуміла, що в тебе на мислі. Скажеш, що підете на гулянку.

— Гаразд.

— Гляди, щоб усе було шито-крито.

— Сам знаю.

— Скривджений не будеш. За мною не пропаде.

Поки вони говорили, я обережно присів навпочіпки і запустив руку-невидимку в Муталеву кишеню. Там лежала велика низка ключів. Діяв я інстинктивно, неусвідомлено, була тільки впевненість у тому, що роблю правильно. Витяг ключі, поклав собі до кишені й подався до виходу з парку. Один з цих ключів повинен же підійти до замка на дверях тої квартири, де ці бандити ховають нещасну жінку!

«Чи живий мій Ядгарбек?»

Що треба зробити, як урятувати Шарифу від неминучої смерті? Може, спершу зв"язатися з Алі Усмановим або з Салімджаном-ака, доповісти їм про цю справу, порадитися і вже потім бігти до будинку, де схована приречена? Але чи встигну? Часу обмаль!.. Стій! Не можна ж так хвилюватися, розпускати нерви. В цьому стані такого можна накоїти, що радий не будеш.

Я раптом згадав про чарівну шапочку.

— Скажи, дорога, що мені робити?

— Гайда на вулицю Ташбулак, — порадила вона, — не вагайся. Йдеться про життя людини.

— А чи не викличе це невдоволення начальства?

— Навпаки, мій любий! Вони зрадіють.

— Спасибі, моя дорога.

— Біжи скоріше, Хашимджане, біжи.

І я щодуху подався до зупинки таксі. Ба! Але що це? Тут уже стоїть Муталь-татуйований. От тобі й маєш! Теж, видно, чаклун, як я. Знявши з голови шапку, я наблизився до нього.

— Громадянине, котра година?