В хаті знайшли в куті непорушне стоячу дівчинку; вона не могла з ляку й слова промовити, лише рушала губами і не хотіла уступити з місця, аж мати прийшла і відтелепала її.
– Що я з ним робити буду? Головонько моя бідна! – заводила Параня.
– Цить, жінко! Не заводи; ми ту повартуємо коло него, а завтра, дасть Бог дочекати, треба дати знати війтові, аби з ним що робив, як не прийде до розуму, – радив один мужик.
– У Львові, бачусь, чи де, є такий шпиталь для тих? – питав другий мужик.
– Та є, але треба би платити: а ту звідки потягне?
– Прийшло би на громаду платити?
– А що ж ти гадав?
– Чей єго Бог милосердний простить! – сказав‚ зітхнувши‚ один з мужиків.
Вони посідали на лаві, позакурювали короткі люльки і сиділи мовчки. Баби стояли в дверях і шептали, дивлячися на хворого, що, вп’яливши очі в стелю, лежав, не зважаючи на нікого і на ніщо.
– Ба, з чого би то? – питала шепотом одна баба.
– З насланя… – відповіла друга.
– З насланя? А може, з даня? Та від кого би дане?
– А Шуличка? Вона знає… – цілком стиха говорила баба.
– З того би єму таке прийшло?
– Ідіть геть! З даня минутися можна, – сказала баба, і вони зачали розходитися одна по другій додому.
По дорозі вступали вони до сусідів; пукали до вікон; вистрашений сусід вибігав до сіней і через заперті двері питав:
– Хто там?
– Та я, Василиха…
– Що там таке?
– Ви нічо не чули?
ebooksa