– Суссе Христе, Сине Божий!
– Матінко Христова, прости нас, грішних!..
– Христос на престолі сидить; Мати Єго, апостоли при нім… Рани від тернового вінця на голові, рана від копія в ребрі… Рани на руках, рани на ногах… Страшний суд!.. – говорить, витріщивши очі, хворий. – Ангел вагу тримає, важить добре і зле… Пішов ти!! Скаменів би-сь… Ото «покаяніє»! А він уліз під важку та й тягне пазуром злі діла на долину… О! О! О! Христе Спасе! Диви, чорт душу кривдить – несправедлива вага…
Мужики сидять, зі страхом слухають повісті о суді Божім, обраховують сумління, і з їх забіджених грудей вириваються зітхання й восклики покаянні.
– Свитає, – каже, поглянувши на вікно, мужик.
– Паранько, вам би до війта піти, аби з тим що зробив.
– Сирота я бідна! Що я тепер пічну? – заводить Параня, накидає на себе петечину й виходить з хати.
На голубім небі виступали на сході ніжні біляві світляні смуги – далекий відблиск царя-світла. Зорі блідли й незначно зникали зі зводу небесного. Ніщо не переривало поважної тишини; все чекало мовчки приходу світляного царя. Трави підіймалися вгору, цвіти розхиляли свої чашки, каплі роси просвічували на них білявим перловим блиском. Білі смуги розширялися щораз далі, ставали щораз світліші, а над самою горою загорялася вже багряна мантія царська, з котрої стріляли впівокруг рожеві промені. Через годину указалася частина сонячного червоно-світлого круга. Заспівали пташки, зачали рушати листками дрімучі березові гаї, збуджені раннім леготом, стояв перед своєю хатою, роздрухуючись, хлібороб і шептав «Отченаші».
Параня йшла, плачучи, вуличкою попри город старого учителя; попри неї йшли спішно люди.
– То ви? – питали здивовані.
– Та я… – відповідає Параня.
– Що то можуть люди! Казали, що зарізав жінку! – говорили, поглядаючи один на другого, невдоволені, що страшна вість була лиш в частині правдивою, і йшли подивитися на Гната.
Параня вийшла з вулички на головну дорогу і навернулась на долину до війта, але на скруті побачила купку людей, що йшли горі горою; межи ними пізнала війта.
– То ти, жінко? – скрикнули майже всі разом.
– Та я, прошу начальника ласки, – сказала Параня.
– Ну, вір же нині людям! Казали, що зарізав жінку… – промовило піддурене начальство.
– От як люди; причиниться один, другий… До нас далеко, – боронили людську уломність присяжні.
– Зійшов з розуму? – спитав війт.
– Сирота я нещаслива!.. – заголосила Параня.
– Таких, бачусь, до Львова беруть? – обізвався один присяжний.
ebooksa