– Перед усіма сповідь зроблю, перед усіма встид свій відкрию, у покаянію суду Божого чекати буду… Скличте ціле село, бийте у великий дзвін! Я сповідатися буду з гріхів своїх! – говорив, просячи мужиків, хворий.
– Може, єму Пан Біг дав, аби він перед народом уповів свої гріхи? Хто знає Божу волю? – шептали мужики.
– Пан Біг любий простить єго; хто знає, що ще з него буде? Він чотирьох євангелістів видить…
– З таких потому великі ворожбити.
– Чи до худоби, чи до людей: все може.
– І град відверне, градову хмару бурить.
– А Василенків?
– Е! Той з тим, що в болоті, тримає.
– Ба, чи?
– Казав Дмитро Ханенків: «Я, – каже, – уходжу підвечір до него, щось ми був бик заслаб, най з тим часом іде! а він сидить за столом та й бавиться з лялькою; я, – каже, – в двері – а лялька скіць за образи…»
– Боже, заступи!
– То Ханенків, кажете, видів?
– Божився, на чім світ стоїть, що видів.
– Такі, що з тим, щез би, тримають, то вперед, ніж стануть на ворожбитів, кажуть, Христа дванайцятьма різками по лиці б’ють…
– Кара каренна!..
– А по смерті що?
– Та що? Бере душу той у болото з собою.
– А той, що з Богом держить руку?
– Тоті з книжок, з письма знають; з Божої ласки помагають людям; але як їх нечиста сила переможе, то смерть без часу!
– А душа що?