– Беруть? Треба відвезти й заплатити, – квасно з повагою сказав начальник.
– Що є, то є, але на річ треба подивитися, аби можна що врадити, – сказав другий присяжний – і повільно підіймалася сільська власть під гору. Позаду них ішла Параня, хлипаючи й утираючи червоні заплакані очі запаскою.
Глава третя
Сонце підіймалося на небозводі щораз вище: щораз ширше розходилася вість о тім, що Гнат зійшов з розуму. І що далі розходилася, то дивоглядніші прибирала форми; то страшнішою ставала й неймовірнішою. Для того щораз більший був рух на головній дорозі; роїлося від людей на вузькій вуличці, що вела до хати Гнаткової.
Невеличке обійстя було залите людьми; сіни й хата повні цікавих. Вони входили й тиснулися, щоби побачити хворого: подивившись, поохкавши, подивувавшись, відходили і ставали на подвір’ї, коло воріт, на вуличці. Розмовляли, розвідувались, допитувались о те саме по сто разів, маючи приємність слухати незвичайні речі.
Війт з присяжними і з Паранею прийшли на подвір’я. Люди рушилися; декотрі познімали капелюхи, розступаючися, більшість стояла як мур, не покидаючи свого вигідного становища.
– Проступіть же ся, люди! – кричав присяжний. – Ту начальник мають подивитися!
Почалась глота в тісних сінях. Начальство пробивало собі дорогу ліктями; товпа людей, перта ззаду, мов хвиля подавалась наперед. Люди опирались о піч, о стіл, о лаву: скрипіла постіль з великого людського напору.
– Та проступіть же ся! – кричали майже всі разом.
– Ото нарід поганий!
– Гірш худоби…
– Боже сохрани! Хату завалите!
– Та куда вступатися? Най тоті з сіней вийдуть!..
– Вступайся, не знати де?
– Мовчи! Знаєш, з ким говориш? – грізно кричить війт до стоячого нерушно кремезного мужика.
– А з ким же би? Та з вами…
– Мовчи, драбе!
– Який-єсь ми пан… За громадські гроші…
Війт позирає собачим оком у великій злості на мужика, але руки його сповиті товпою.
– Прийдеш ти!.. Я тебе!.. – сичить, як змія.
ebooksa