А він лише дивився. Тоскно, байдуже та приречено.
Мені стало моторошно, спину пробрало холодом.
«Говори, не мовчи, озвися!»
— Послухай, я не сваритиму тебе, нічого страшного не трапилося, просто хочу запитати, чи це ти й для чого тобі… — я раптом зрозумів, що він не відповість.
Мене охопив такий страх, що потемніло в очах. Зі стін вітальні неначе холодом повіяло, тож я ледве стримував тремтіння. Не знав, куди подітися. Подумки благав, щоби Тео відкинув джойстик, скочив і побіг — куди завгодно: на другий поверх, до кухні чи на вулицю, — та хлопчак лишався непорушним і, вигнувши шию, стежив за мною драглистим, несфокусованим поглядом.
Я першим сховав очі: подався вперед і схопився тремтячою рукою за книгу. Через секунду Тео відвернувся, та до гри не брався. Продовжував сидіти — тепер уже спиною до мене, — втупившись у стіну, а на плазмі перед ним застигло ігрове повідомлення про арешт його автомобіля. І я не знаю, що було більш моторошним: витримувати його погляд чи навпаки не бачити очей, але усвідомлювати, що малюк застиг, ніби лялька, й нічого не робить.
Я вислизнув на кухню. Потроху заспокоївся, спробував відволіктися на інше, проте думки неминуче завертали до запитів про фенол. Я ввімкнув електрочайник, а коли вода закипіла, через плече кинув погляд у вітальню. Подушки спорожніли — Теодора не було. Я розвернувся, ледь не скинувши чайник на підлогу, і якраз учасно, щоб угледіти худенькі ноги на сходах до спалень на другому поверсі.
Коли я за годину прошмигнув до спальні, Тео вже спав.
У суботу, 8 серпня, ми з Тео прокинулися водночас, мовчки поснідали й вибралися на заднє подвір’я. Сонце ще не піднялося над похилим дахом, тінь від будинку розрізала навпіл басейн, але навіть у затінку я відчував, як із уже прогрітих променями ділянок на веранду накочують хвилі тепла. День мав видатися з біса спекотним.
Я розлігся в шезлонгу й краєм ока спостерігав, як Тео за три кроки від басейну вибудовує вал із річкового піску. Раптом на дерев’яному столику обабіч мене задеренчала мобілка. Мені давно ніхто не телефонував, тож від несподіванки я здригнувся.
— Алло?
— Це Ліза.
— Привіт!
— Ви вдома?
«А де нам іще бути?»
— Так.
— Я приїду через годину. Треба поговорити.
Я на мить замислився, згадуючи, який сьогодні день.
— Сьогодні ж субота.
— Так, — її голос не здавався напруженим, тобто не більше напруженим, ніж зазвичай. — А у вас якісь плани?