— Ні, просто… Це так терміново?
— Так.
— Гаразд, я на вас чекаю.
За півтори години білий Audi A3 вигулькнув на під’їзній алеї. Я обігнув будинок і закрокував назустріч. На Лізі були світлі штани та біла футболка з глибоким вирізом; у руках — планшет. Ми зустрілися перед ґанком, кілька секунд мовчали, а потім я сказав:
— Ходімо досередини.
Ліза кивнула:
— Маю вам дещо показати.
Я розвернувся, ми піднялися на ґанок.
— Це стосується Норвуда? Того, що тут відбулося? — я мотнув головою в напрямку кущів за басейном. На окремих гілках досі звисали шматки поліцейської стрічки.
Ліза підібгала губи:
— Не зовсім.
Ми зайшли до вітальні; я став так, щоб із вікна праворуч від входу бачити Теодора.
— Розповідайте, я вас слухаю.
Жінка підняла голову, та все ще тупилася повз мене. Я простежив за її поглядом і втупився в куток справа за своєю головою, в якому сходилися стіни та стеля. Ліза Торнтон прикипіла до нього так, наче побачила там павука, та я, хай як приглядався, не зауважив нічого цікавого. Стіни як стіни.
— Можна я сяду? — вона перевела погляд на диван.
Я криво посміхнувся, втримавшись від нагадування, що цей будинок більше її, ніж мій.
— Звісно, сідайте.
Ліза присіла, механічно ввімкнула iPad.
— Ви теж сідайте, — вона підняла планшет, указавши ним на місце біля себе, — мусите дещо побачити.
У ту мить слабка тривога, що зародилася ще після розмови по телефону, почала проростати, обплітаючи колючками груди. Я перетнув вітальню й опустився на диван.