— Можливо, він узяв ніж випадково, й це нічого не означає, проте… — жінка непевно знизала плечима. — Не знаю, що сказати, Мироне. Чому б вам із сином не призвичаїтися спати в різних кімнатах? Або… Загалом вирішуйте самі. Просто будьте обачним. Хтозна, чим це може обернутися.
Вона підвелася.
— Добре, — я ошелешено споглядав підлогу. — Я щось придумаю.
Коли Ліза Джин Торнтон поїхала, я вийшов на веранду й покликав Теодора.
— Тео, давай поговоримо.
Малюк — весь у піску — слухняно підбіг і, не кліпаючи, охопив мене поглядом широко розплющених очей. Від того погляду ставало некомфортно і трохи боязко: я ніяк не міг пригадати, чи говорив він хоч щось із учорашнього вечора. Зрештою хлопчак кивнув.
— Ти пам’ятаєш, як прокидався вчора вночі?
Попри те що темно-карі синові очі не відлипали від мого перенісся, жоден м’яз на його обличчі не ворухнувся. Я старався перебороти себе, втамувати невпинно наростаюче почуття страху, щоби продовжити розмову.
— Ти встав уночі й стояв біля мого ліжка, — здавалося, наче Тео дивиться крізь мене, наче він перебуває не тут. Я потягнувся й легенько торкнувся його плеча. — Ти чуєш мене?
— Так.
— Що «так»?
Малюк опустив підборіддя й упер погляд у підлогу.
— Пам’ятаю.
— Тео, ти майже три години стояв біля мого ліжка. Чому? Чому ти не розбудив мене?
Він стенув плечима.
— Це Даймонд тебе примусив? — Я помалу втрачав контроль і підвищував голос, щоправда це не допомагало: слова однаково злітали з язика пожмаканими та перелякано тремтіли. — Розкажи, що йому потрібно від тебе.
Не піднімаючи очей, Тео зіщулився так, що прикрив плечима вуха.
Секунд двадцять ми мовчали. Збагнувши, що відповіді не дочекатися, я озвався знову:
— Потім ти спустився на кухню, — не думав, що це можливо, та хлопчак скулився ще дужче. — Навіщо? Лише не обманюй мене.
Теодор не схлипував і не здригався, через що сльозина, що викотилася з ока та залишила мокру цятку на дерев’яній підлозі веранди, виявилася для мене цілковитою несподіванкою.