Я раптом згадав, як учора виявив на ноутбуці запит про фенол:
— Ви їх завжди перевіряєте? Перед стиранням?
— Ні. Насправді взагалі не перевіряємо. Лише якби щось сталося. Цей агент… — Ліза стенула плечима, — його ніхто не уповноважував. Він прокрутив запис із власної ініціативи, а якщо точніше — то від нічого робити.
Я глипнув на планшет у її руках.
— Показуйте.
Вона ввімкнула відео, промотала трохи вперед і повернула екран до мене. Я побачив спальню. Зображення було землисто-сірим, як у ноктовізорі, мерехтливим і не надто чітким, одначе я добре розрізняв себе й Теодора. Малий, затиснувши під ліктем ковдру, згорнувся в позі ембріона справа від мене, на краєчку ліжка, обличчям до вікна. Я, відкинувши ковдру, лежав на животі, лицем до сина. Праву, зігнуту в лікті руку тримав перед головою, ліву — вздовж тіла. Права нога — зігнута в коліні. У лівому нижньому куті кадру блимали цифри, що позначали час, — 1:08 a.m.
Я спантеличено зиркнув на Лізу:
— І що?
— Гляньте.
Знову на екран. Судячи з картинки, камера висіла під стелею, праворуч від дверей до спальні. Тео на відео заворушився. Спочатку рухи були ледь помітними й майже затиралися сіро-зеленими брижами. Через кілька секунд хлопчак перекинувся на спину, сів у ліжку, якийсь час залишався так, розгойдуючись, потому повернувся ліворуч і зісковзнув на підлогу. З опущеними вздовж тіла руками малюк обійшов ліжко, зупинився просто навпроти моєї шиї й застиг. Я напружено вдивлявся в екран: Теодор нічого не робив, не рухався, лише стояв і тупився на мою спину. Ліза зачепила пальцем повзунок на панелі прокручування в нижній частині медіаплеєра та перетягнула його вправо. Час у лівому куті досягнув 1:17 a.m. Тео стояв на місці. Американка вдруге перемістила повзунок — на 1:42 a.m., — мій син усе так само нависав наді мною.
Мені здалося, що тіло наповнили воском, який надто довго провисів над вогнем.
— Скільки він так стояв? — до рота наче сталевої стружки напхали.
Ліза ввімкнула пришвидшене перемотування. Теодор на екрані ледь посмикувався, я кілька разів рвучко змінив позу, в усьому іншому — жодних зрушень.
— Майже три години, — сказала Торнтон.
— Три години?!
Мене не здивувало й не налякало те, що Тео ходить уві сні, — вже встиг до цього звикнути, — проте три години… То було трохи занадто.
— Так.
— А далі що?
— Потім Теодор спустився на кухню, — Ліза вимкнула пришвидшене перемотування та перемістила повзунком медіаплеєра майже до кінця запису, — де відбулося ось це.
— Що там? — я змигнув і нахилився. — Погано видно.