Зображення стало іншим — темнішим і вкрай нечітким.
— Це з камери в кухні, — американка випростала праву руку й показала на арковий прохід до кухні: — Вона ось там — над проходом.
Я примружив очі та розгледів стіл, стільці, мармурову стільницю з умивальником. Під стільницею тягнулася низка шафок із кухонним начинням, спеціями та крупами. А тоді побачив Теодора. Хлопчак без поспіху пройшов під аркою, оминув стіл, зупинився перед шафкою, трохи лівіше від умивальника. Витягнув руку й висунув верхню шухляду.
Від напруження заболіли очі:
— Що він робить?
Тео видобув із шухляди якийсь продовгуватий предмет. Тримав його перед собою, роздивляючись.
— Він узяв ніж, — пояснила Ліза.
Моє серце начепили на вібруючу струну.
— От лайно… — це вже було щось нове.
Півхвилини Тео крутив кухонний ніж у руках.
— Що далі? Як довго він так стовбичив?
— Хвилин п’ять, а потім повернувся до спальні.
Я клацнув зубами.
— Із ножем?
— Ні.
Я прикипів очима до екрана iPad’а. Зображення знову перемкнулося на спальню, от тільки ракурс мало інший — із камери у віддаленому куті: тепер не проглядалося вікно, зате проступали вхідні двері. За мить двері злегка прочинилися, й у щілину протиснувся Теодор. Хлопчак знову підступив до мене — я перевернувся й лежав тепер спиною до вікна, — постояв трохи, після чого обійшов ліжко та заліз під ковдру.
Ліза зупинила відтворення.
— Це все. Він більше не вставав.
Зчепивши долоні, я згорбився та затиснув руки колінами. Хвилину тупився в підлогу між ногами, а потім звернувся до американки:
— І що тепер?