Станкевич перевів погляд на мене та перепитав:
— Ви першим увійшли до квартири, так?
— Так.
Капітан кивнув і мугикнув:
— Умгу, — а тоді повернувся до криміналіста, який, присівши навпочіпки, знімав відбитки з дитячого стільчика, й наказав: — Перевір двері.
— Замок? — уточнив той.
— Так.
Протиснувшись повз мене, експерт вийшов до коридору.
— Що не так із замком? — насторожився я.
Іван Станкевич звів брови. У підпухлих очах, у яких ще хвилину тому час від часу проблискувало щось схоже на співчуття, застигло холодне відсторонення.
— Ми маємо переконатися, що дитину було викрадено.
— А що, по-вашому… — щось смикнулось у горлі, і я ледь не прикусив язика. Глибоко й шумно вдихнув і поволі видихнув. Поступово починав розуміти зміст сказаного. — На що ви натякаєте?
— Я ні на що не натякаю. Це стандартна слідча процедура.
Я знову відчув, як чорне крило промайнуло за полем зору. Так близько, що Іван Станкевич на мить щез у пришерхлій тіняві.
— Яка процедура?
— Криміналіст установить, чи не було інсценування. Ми маємо переконатися, що замок зламали ззовні, пошукаємо сліди боротьби. Повторюю: я ні на що не натякаю, проте траплялося, що батьки самі скоювали вбивство, а потім намагались обставити все як викрадення.
Я стиснув кулаки:
— Як ви смієте? — тремтів усім тілом. Здавалося, ще мить — і поміж зубів попре піна.
Очі Станкевича не відлипали від мого перекошеного лиця.
— Не треба, — почулося з-за спини. — Це їхня робота, — від несподіванки я здригнувся й не зразу відчув Євин доторк до мого плеча.