— Так, звісно, — я підступив до книжкової шафи й узяв із полиці фотографію в рамці. На знімку Тео сидів посеред розстеленого на траві картатого покривала, стискаючи в руках Юаня Михайловича та посміхаючись на всі тридцять два. Чи то пак на дев’ятнадцять із половиною — всі, які мав на той час. Риси обличчя проступали досить чітко. — Така згодиться? — я похапцем виймав фотографію з рамки, намагаючись не розглядати усміхнене обличчя Тео. Серце зупинялося від кожного погляду на знімок. Єва, побачивши фото в моїх руках, не встояла на ногах і опустилась, неначе розтанувши, на краєчок дивана.
Капітан узяв фотокартку до рук і роздивився.
— Як давно її зроблено? — його очі залишалися такими ж порожніми.
— Дев’ять місяців тому. На початку вересня 2014-го. Це в нашому зоопарку.
— Зрозуміло. Новіших нема?
Нервуючи та поспішаючи, я дістав із кишені смартфон.
— Є. Ось тут.
Станкевич кивнув і передав фотографію довготелесому лейтенантові. Той звернувся до мене:
— Я дам вам електронну адресу, надішлете найновіші фото.
— Добре.
— Бажано найкращої якості, без головного убору та щоб було добре видно обличчя.
— Добре.
— Є якісь особливості зовнішності чи вади, яких не відображає фотографія? — запитав Станкевич. — Родимки, шрами? Родимі плями?
— Ні, — я замотав головою, — нічого такого.
— Якісь захворювання?
— Е-е… — я замислився. — Була підозра на епілепсію, діагноз не підтвердили, та…
— Та що?
— Теодора іноді мучать кошмари. Трапляється, що він на кілька секунд зависає, наче провалюється кудись. А одного разу стався напад. Схожий на епілептичний, але не зовсім. Лікарі сказали: нічого страшного. Запевнили, що більше не повториться.
Станкевич повернув голову до довготелесого:
— Запиши це.