Лейтенант мовчки кивнув. А за мить скинув голову й додав:
— А телефон?
— Так, — згодився капітан: — Мобільний був у хлопця?
— Ні. Він мало ходив до дитсадка, і ми не вважали, що це потрібно. Та й узагалі він ще малий.
— Шкода.
— Чому?
— Є така негласна розшукова дія: ми можемо встановити місцезнаходження мобілки. Тобто могли б. Навіть якщо мобілку вимкнено.
Я розвів руками. До зали зазирнула експерт-біолог:
— Чисто.
— Зрозумів, — відповів Станкевич.
Забравши папку в довготелесого лейтенанта, він пройшов повз мене в коридор. Експерт-криміналіст відірвався від наполовину викорчуваного замка у вхідних дверях.
— Що там? — поцікавився капітан.
— Двері висаджено ззовні. Зачинено було лише на нижній замок, найменший. По суті, їх не зламували, а підважили та вибили кількома ударами. Робота груба, але точна.
— Професіонал?
— Можливо. А може, хтось, хто добре знав, що це за двері.
Слідчий кивнув і попрямував до виходу з квартири.
— Ви куди? — гукнув я.
— Поговорити з сусідами.
— Оце й усе?! — нерви не витримували. Нутрощі вигоряли у тисячоградусному полум’ї, тож я б не здивувався, якби вогонь почав прориватися крізь пори. — Ви просто говоритимете із сусідами?
Капітан Станкевич застиг до мене впівоберта — одна нога вже за порогом. Кілька секунд помовчав, не зводячи з мене погляду, напевно, чекав, доки осяде шумовиння в моїй голові. Зрозумівши, що спересердя ляпнув дурницю, я опустив очі: