— А з роботою? Все гаразд?
Вона кивнула:
— Не переймайся, — й одразу запропонувала: — Складемо оголошення?
— Так.
Насправді, я не вірив, що це що-небудь дасть, але все ж радів можливості забити голову. Я наче бовтався в невидимому драглистому сиропі й мусив постійно чимось займатися, рухатися, щоб відганяти нестерпну липку чорноту, що затягувала мене на глибину, щойно я зупинявся чи замовкав.
Я зсунув свій Dell із дитячого столика, поставив його на коліна й вивів зі сплячого режиму. Зашурхотів кулер, пікнувши, завантажилась операційна система, й погляд уперся у браузер Mozilla Firefox з єдиною відкритою вкладкою — моїм акаунтом на Gmail’і. У горлі раптом стало сухо. Я пригадав, з чого все почалося — дзвінок Лізи Джин Торнтон, — і мене заціпило на добрі півхвилини. Розгублено втупившись в екран, я інстинктивно відсмикнув руки від клавіатури.
— Що там? — звела брови Єва.
— Нічого, — огризнувся я.
Її запитання підхльоснуло мене. Небажання розповідати дружині абсолютно все на коротку мить притлумило почуття розгубленості та рефлекторний опір потребі дізнатися, чи мала Ліза Джин Торнтон рацію. Я перевів указівник на розділ «Надіслані» та швидко клацнув лівою кнопкою. У шлунку запекло так, наче я наївся розбитого скла: вгорі списку висів лист, якого там не мало знайтися. Отримувач — peyton.norwood. Тема — 06/10 washington metro terror attacks. Час відправлення — 10:43. Я розгорнув повідомлення. Як і в першому попередженні, текст було набрано англійською (проте цього разу маленькими літерами), і поміщався він в один абзац. Намагаючись позбутися моторошного відчуття, що зародилось у глибинах підсвідомості й неначе гіпершвидкісна пухлина ширилося нервами, я пробіг його очима.
From: miro.belinksy@gmail.com
To: peyton.norwood@usdoj.gov
Subject: 06/10 washington metro terror attacks
Date: Wed, 10th June 2015, 10:43 a.m.
сьогодні ввечері 10 червня бойовики іділ готують серію терактів у вашингтонському метро. нападників шестеро. араби. двоє прибули з лівану 05/21, ще один приїхав з франції рік тому, решта троє — громадяни сша. наразі невідомо, чи вони підірвуть себе разом із бомбами, чи залишать сумки з вибухівкою на перонах станцій. напади буде здійснено в годину пік між 6pm та 6;30pm est на станціях farragut west, wheaton, capi
І все. Текст обривався на «capi».
Розпач перетворився на тверду грудку в животі, яку не ставало сил ні відригнути, ні перетравити. Попри це я усвідомлював, що мушу зосередитись. Наморщивши лоба, ще раз подивився на час відправлення. 10:43. Узяв смартфон і проглянув список пропущених. Перший виклик від Лізи Торнтон надійшов о 10:46. Отже, о 10:43 викрадач чи викрадачі, що ввірвалися до квартири, завадили дописати попередження, і лист пішов за океан незакінченим. Через три хвилини Ліза Торнтон уже знала про це й телефонувала мені в Україну. Першим, що промайнуло в моїй голові, стало: яким чином американка, не перебуваючи на робочому місці, так швидко довідалася про попередження? В Америці була четверта ранку, а сам лист — я кинув погляд на рядок з адресою отримувача — призначено не їй. Утім, майже відразу зринуло інше запитання, що посунуло решту на другий план: кому вони завадили? Хто сидів за моїм ноутом у момент відправлення листа?
Я зверху вниз зиркнув на Єву.
— Ти пам’ятаєш, коли вийшла з квартири?
Вона пересмикнула плечима.
— Десь о пів на одинадцяту. Смс надійшло рано, раніше, ніж зазвичай. Я відразу вдягнулась і пішла.