— Коли точно? — тиснув я.
Єва скривилась, і в ту ж мить у моєму животі утворилася гаряча бульбашка. Я обов’язково вибухнув би, якщо б вона промовила хоч слово, якщо б почала віднікуватись замість відповідати… я зірвався б і… але дружина просто зазирнула у свій телефон.
— Десята двадцять вісім.
Тобто о 10:43 у квартирі залишався лише Теодор.
— Де був Тео, коли ти одягалася?
Єва прикусила обидві губи, наче втягнула їх у себе.
— Отам, — тремтячою рукою вона показала на столик, з якого я щойно зняв ноутбук. — Сидів за твоїм ноутом. Він сидів за ним увесь ранок.
Мені здалося, що в мене не серце, а двері, в які хтось оскаженіло гатить ізсередини.
— Що він робив? Щось дивився?
— Я не пам’ятаю, — скулившись, зронила Єва.
— Був увімкнений YouTube? Ти чула, як він переглядає відео?
На слові «чула» дружина стрепенулась і скинула голову:
— Ні. Було тихо. Він щось… друкував.
Дру-ку-вав.
Я відвернувся та втупився у вікно. Хмар побільшало, проте температура не підвищилась і задухи не відчувалося. У голові все змішалося. Я заштовхував отриману інформацію в мозок, намагався розкласти все по поличках, але переляк і збудження виштовхували її назад. Отже, мій син написав чергове попередження для ФБР. Я не знав, як і навіщо. Знав лише, що це нереально, просто немислимо, й за інших обставин, напевно, винесло б мені мізки. Водночас чуття підказувало, що тепер лист не має значення. Насамперед потрібно знайти Тео. Я перевів указівник на сірий хрестик праворуч від заголовка вкладки й закрив Gmail. Це лайно я розгребу, коли Тео повернеться додому.
Я трохи посунувся на Теодоровому ліжку й під дитячим столиком, з якого забрав ноут, помітив плюшевого коалу. Перехилився, дістав іграшку та поставив поряд із ноутбуком. Єва, побачивши Юаня, зайшлася слізьми.
— Не реви! — гримнув на неї. — Твої сльози йому не допоможуть! Краще вибери якусь із останніх фотографій.
Вона кивнула, розкрила свій ноутбук, але плакати не припинила.
Я зайшов у Google, ввів у рядок пошуку «зникла дитина» — хотів побачити зразок оголошення — і жахнувся з кількості результатів, виданих сервером. Більшість повідомлень про зниклих чи викрадених дітей було оформлено у вигляді jpg-зображень: біле тло, фотографія і чорний текст з описом прикмет дитини й обставин зникнення. Мене замлоїло від усвідомлення того, що за кожним оголошенням криється зламана, розтерзана родина та, майже напевно, загублене дитяче життя. Розпач сягнув апогею нестерпності, коли я зрозумів, що повідомлення про Тео просто потоне серед моря однотипних текстів і фотографій.
Менше ніж за п’ять хвилин ми з Євою склали оголошення: