— Даруйте? — Ліза Джин Торнтон подумала, що не зрозуміла мене.
— Сьогодні, після того, як ви зателефонували, хтось викрав мого чотирирічного сина.
— Повірити не можу, — американка пробелькотіла й на кілька секунд затихла, а коли заговорила, її голос звучав розгублено: — Не розумію. Хто на той час перебував у вас удома?
— Нікого. Лише мій син, — у мене просто не залишилося сил на вияв почуттів. — Дружина вибігла на пошту.
— Ваш син? — здивувалася Ліза. — Ваш чотирирічний син? Як таке можливо? Хтось же мав надіслати листа!
Мене сколотило. Наче крига над річкою скресла, — на поверхню виплескувалися чорні, немов нафта, емоції. «Бляха, невже ти не чуєш, що я кажу?! Який, у біса, лист?! Мого сина викрали!» Слова довелося цідити крізь зуби:
— Не знаю, хто його надіслав, і знати не хочу, я мушу знайти сина!
Ліза, напевно, відчувши мій намір обірвати розмову, розгубилася ще дужче та затараторила скоромовкою:
— Почекайте. Так не можна. Не можна просто все покинути. Ми готуємося закрити метро, але досі не змогли вийти на…
Я не стримався й закричав у телефон:
— Мені начхати на ваше метро! Я шукаю свого сина! ВІДЧЕПІТЬСЯ ВІД МЕНЕ!
На кожному видиху з мого рота вилітало хрипіння. Ліза Джин Торнтон мовчала, а я намагався вгадати, про що вона думає.
— Пробачте, — зрештою промовила вона. — Я співчуваю. Мені справді дуже шкода.
— Не треба, — буркнув я. — Не треба мені вашого співчуття, — і дав відбій.
Пошуки тривали ще майже вісім годин — доки не збезлюдніли вулиці й не позакривалися останні магазини. Все марно: ніхто його не бачив, ніхто не помітив нічого підозрілого. Після від’їзду батьків ми з Євою до півночі проблукали парком Шевченка, потім утретє за день пройшлися Грабником[39] (на той час я вже не зовсім уявляв, що ми шукаємо, тож заглядав навіть у каналізаційні люки) й о пів на першу ночі четверга, 11 червня, повернулися до квартири на Грушевського.
Повечеряли.
Удень — ще до того, як батьки приєдналися до пошуків, — ми встигли розмістити повідомлення про викрадення Тео лише на своїх сторінках у соцмережах. За півдоби Євин пост на Facebook зібрав 243 поширення та 140 коментарів, це було непогано, але, безперечно, недостатньо. Ми з Євою передивилися коментарі. Переважна більшість тих, хто відписався, просто висловлювала співчуття, дехто радив, що робити чи куди краще звернутися, та ніхто не повідомив, що бачив Тео чи хоча б когось схожого на нього.
Решту ночі ми розкидали аналогічні повідомлення на спеціалізованих пошукових сайтах і групах, серед яких — Служба розшуку дітей на телеканалах «1+1» і «Магнолія-ТВ», Пошук зниклих дітей через Приватбанк, poisk.today, спільноти «ТИПОВЕ РІВНЕ», «Підслухано Рівне», «Шукаю тебе (м. Рівне)» й інші. О пів на п’яту ранку Єва підкинула ідею розклеїти на стовпах і деревах друковані оголошення. Я трохи змінив текст, який ми розсилали соцмережами, вибрав контрастнішу фотографію та зробив на принтері майже двісті чорно-білих копій. На більше у квартирі просто не знайшлося паперу. За чверть до шостої, озброївшись мотками скотчу, ми вибралися на вулицю й почали клеїти. Ліпили оголошення всюди, де могли: на стовпах, парканах, дверях під’їздів, тролейбусних зупинках, на дошках для оголошень і навіть у кількох ліфтах. До одинадцятої дня ми розклеїли більшість із роздрукованого.
Останні оголошення клеїли окремо, Єва — на Соборній, я — на Князя Володимира, а тому додому добиралися нарізно. Я човгав Соборною. Сонце боляче хльоскало по запалених після безсонної ночі очах. У голові гуло, шкіра обличчя здавалася гарячою та сухою, проте спати не хотілося. Я просто почувався втомленим і — що дивно — голодним. На перехресті, де сходилися вулиці Соборна, Київська, Клима Савура та Соломії Крушельницької, звідки до моєї багатоповерхівки залишалося півкілометра, у кишені завібрував телефон. Я дістав його, примружився. Висвітився незнайомий номер. Серце підскочило.
— Алло.