Я зривався на крик під час розмови з Євою, а не з Лізою Джин Торнтон, хоч яке це мало значення?
— Чого ви хочете?
Капітан незрозуміло гмикнув:
— Хто платить за кредитом, який зареєстровано на вашу дружину? Дружина чи ви? — пауза. Я не відповідав. — Як я розумію, пані Лауда неспроможна самостійно оплачувати кредит, і саме тому ви почали таксувати.
Я спершу здивувався, звідки він дізнався про кредит, а потім згадав повідомлення, яке колектори розіслали Євиним друзям, і подумав, що відтепер це вже не таємниця.
— Що ви хочете від мене?! — закричав я.
— Я поясню, не гарячкуйте. У вас же проблеми з банком, так? І за кілька днів до зникнення вашого сина вас турнули з «Оптимального». Поясніть, будь ласка, чому ви пішли з роботи на початку робочого дня.
У мене зовсім потемніло в очах. Доводилося боротися за кожен ковток повітря:
— Для чого ви мені телефонуєте?! Чому ви говорите зі мною як зі злочинцем?! Я ж сказав, що та телефонна розмова не стосується викрадення! Я просто зателефонував дружині, почув, що вона не вдома, розлютився, бо залишила Теодора самого, й побіг додому. Все. ВСЕ! Мого сина викрали, а ви запитуєте, чому я прибіг з роботи?! Чорт забирай, його зараз невідь-де утримують, я не знаю, чи він узагалі живий, а ви… ЩО ВИ НАМАГАЄТЕСЬ ДОВЕСТИ?! ЗНАЙДІТЬ ЙОГО! ВИРОДКИ! ВИ, БЛЯХА, ВИРОДКИ!!!
— Ми шукаємо вашого сина, пане Белінський, — голос не змінився. Станкевич говорив ліниво, майже без зацікавлення. — І я не стверджую, нібито ви чи ваша дружина причетні до його зникнення. Та вам відомо про зникнення значно більше, ніж розповідаєте. І я не кажу, начебто мені здається, що вам відомо більше. Я в цьому впевнений.
У голові паморочилося; я безпорадно кліпав, важко дихав і мовчав.
— Поки що все, — долинуло з динаміка. — Будь ласка, нікуди не виїжджайте з Рівного. У мене ще будуть запитання.
Попри проведену на ногах ніч, ні я, ні Єва не думали про відпочинок. Похапцем перекусили залишками з холодильника, й засіли за ноутбуки — переглядати сайти з опублікованими вночі оголошеннями. Я не став переповідати дружині розмову зі Станкевичем. Розумів, що роблю неправильно, та нічого не міг удіяти. Я хотів викинути ту розмову з голови, проте виходило навпаки. Поки ми з Євою сперечалися, вирішуючи, як учинити далі, голос Станкевича дзижчав у моїй голові, неначе набридливе радіо. Я думав про те, що на слідчих можна більше не розраховувати, майже переконав себе у причетності до викрадення Віталія Костюка.
Новини з мережі не додавали оптимізму. Всюди одне й те саме: співчуття, поради та жодної корисної інформації.
Після обіду Єва, зачинившись, працювала в залі, я напівлежав на нерозстеленому ліжку в спальні. Очі боліли й пекли. Втомившись, я відкинувся на подушку, відкрив нову вкладку в браузері та машинально зайшов на сайт «Української правди». Погляд уперся у виділений червоним заголовок:
12:25 ЧИСЕЛЬНІСТЬ ЗАГИБЛИХ У ВАШИНГТОНІ ПРАВООХОРОНЦІВ ЗРОСЛА ДО 13 ОСІБ
(оновлюється)
У вухах зародився тихий шум, який помалу наростав, через що виникало враження, наче я на човні наближаюсь до невидимого водоспаду, а біль перемістився кудись за очі. «Ні, ні, тільки не це». Клацнувши по заголовку, я став похапцем читати новину.
Чисельність поліцейських і федеральних агентів, які загинули у Вашингтонському метрополітені, зросла до 13 осіб. Про це повідомляє агентство Reuters із посиланням на дані поліції. Припускають подальше збільшення кількості жертв.
У результаті серії вибухів, які прогриміли у столиці США вчора ввечері, одержали поранення близько 40 правоохоронців, 19 із них перебувають у критичному стані. Нагадаємо, що вчора о 17:00 за східноамериканським часом на вимогу американських спецслужб вашингтонське метро було закрито, а пасажирів евакуйовано. Втім, як виявилося пізніше, на той час вибухові пристрої вже було розміщено на станціях.