ПОТРІБНА ДОПОМОГА
НАШОГО СИНА ВИКРАЛИ
БЕЛІНСЬКИЙ ТЕОДОР, 4 роки, Рівне
10 червня 2015-го приблизно об 11 годині дня невідомі виламали двері квартири за адресою Грушевського, 40, і забрали нашого сина. Про місцезнаходження Теодора нічого не відомо.
Прикмети: зріст — 105 см; тілобудова худорлява; очі — круглі, темно-карого кольору; ніс — прямий; волосся — русяве з жовтуватим відтінком. Був одягнутий у жовті шорти й футболку в біло-синю смужку.
Просимо всіх, хто може надати будь-яку інформацію про місцезнаходження хлопчика, зателефонувати батькам за номерами +38 (096) 7292027, +38 (093) 2974400, чи до міліції — 102, або написати на мейл miro.belinksy@gmail.com.
— Розмістимо кожен на своїх? — розтираючи сльози, спитала Єва.
— Ні. У тебе більше друзів і підписників. Публікуй у себе, а я зроблю репости.
Єва продовжувала сидіти на підлозі, а я згори спостерігав, як вона вводить пароль. Через хвилину пост про викрадення висів на стіні її акаунта у Facebook. Миттю полетіли співчутливі коментарі, згодом задеренчав смартфон — хтось вирішив зателефонувати, але основне — незважаючи на обідню пору, кількість поширень швидко зростала.
Я зайшов на Facebook і перекинув повідомлення на свою сторінку. Майже через секунду його поширив Рома Цезарко. Єва тим часом розміщувала аналогічне повідомлення у своєму акаунті на vk.com.
Ліза Джин Торнтон зателефонувала о пів на третю, коли я показував фотографію Тео вісімнадцятирічній продавчині з мініатюрного продуктового магазину на вулиці Островського неподалік Рівненської музичної школи № 2. Я дочекався, поки дівчина заперечно мотне головою, заховав знімок і лише потому подивився на екран смартфона. Побачив, що номер не ідентифіковано, спохмурнів і натиснув «Прийняти виклик».
— Так?
— Це агент Торнтон. Ви так і не перетелефонували.
— Я не…
— Щось дізналися?
Після прибуття мами, Жанни Валеріївни та Лаврентія Романовича ми розділились і дві години нишпорили прилеглими до нашого будинку вулицями, розпитуючи про Тео. Окрім нас п’ятьох, малого шукали Євина двоюрідна сестра Христина, сусід із квартири навпроти, який добровільно зголосився допомогти, та Віра Іванівна, мамина кума. Безрезультатно. За дві години я помалу вигорав. Здавалося, наче разом із потом із тіла випаровувався якийсь напрочуд важливий фермент, що не давав відчуттям змертвіти та погрубішати. Я все бачив і чув, розумів, що мені хріново, але все це нібито крізь плівку. Я радше констатував біль, ніж відчував його.
— Ні, — відповів я англійською. Штовхнув двері й вийшов із магазину. Сонце зависло над будівлею музичної школи та світило просто в обличчя. — Мені зараз не до того.
— Пане Белінськи… Мироне, ми не маємо іншої інформації про заплановані теракти, крім листа, надісланого з вашого…
Я обірвав її:
— Мого сина викрали.