Іванка байдуже копнула його.
– Хай лежить. Завтра приберу. – Покопирсавшись у шафі для одягу, вона витягла довгу футболку, кинула її подрузі: – На, замість нічної сорочки. – Іванка рушила до виходу з кімнати, проте на півдорозі зупинилася. – Просто щоб ти була в курсáх: я сновида.
– Що? – у Рути від здивування відвисла щелепа.
– Чого витріщилася? Я сказала «сновида», а не «нацистська лікарка, яка проводить експерименти над в’язнями концтабору».
– Ти ніколи раніше не казала.
– То тепер кажу. Іноді ходжу вві сні, а тому попереджаю: не лякайся, якщо посеред ночі побачиш, що я вперлася лобом у стіну та ні на що не реагую.
– Ти серйозно? – Рутині розкосі очі стали майже круглими.
– Так. Цілком. Нічого робити не треба, не намагайся мене будити чи покласти назад у ліжко. Буде достатньо, якщо ти просто не обхезаєшся з переляку.
– Ага. Добре. – Рута кілька разів спантеличено кліпнула. – Я тебе почула: не обхезатися з переляку. – Від раптової згадки про вчорашній сон на спину полізли мурашки, і дівчина обережно почала: – Знаєш, я теж іноді… – і прикусила язика.
– Що теж?
– Ну, мені сняться жахіття.
Іванка пирхнула: подумаєш, жахіття. І, виходячи, недбало кинула через плече:
– Добраніч, Статник. Завтра ще поговоримо.
50
Після того як Іванка подалася спати, Рута розгорнула принесену з дому книжку (Фредрік Бакман «Чоловік на ім’я Уве»), але до читання не бралася. Підперши голову рукою, якийсь час із застиглим поглядом нависала над першою сторінкою. Знову міркувала про чорні стіни та сон, у якому її переслідували Аміна, Григір, Лара й Індія. Ще кілька днів тому миритись із цим божевіллям давало змогу тверде, як кремінь, переконання, що все, що з нею відбувається у її снах, не насправді. А потім Рута виявила синець, який, на відміну від пофарбованих у чорне стін, не можна було пояснити помутнінням розуму чи ускладненням після часткової зупинки дихання, і…
Вона досі не уявляла, що із цим робити.
Дві довжелезні ночі Рута просиділа без сну й тепер була рішучо налаштована не спати ще й третю. Вона знала, що це не може тривати вічно, але вперто гнала геть такі думки. Все, що її хвилювало на той момент, – пересидіти ще одну ніч. А там буде видно. Рута заглибилася в роман, та навіть до того, як дочитала до кінця першого розділу, пожалкувала, що полінувалася й не купила ще одну банку енергетика: попри всі старання, повіки наливалися важкістю. Рута взялася до другого розділу, вгризалася в текст, силкуючись не відплисти в темряву, втім, діставшись опису щоденного вранішнього обходу Уве, зупинилася. «Добряче копнув металевий стовп, на якому тримається знак. Не те щоб стовп хитався абощо, але завжди краще перевірити. Уве з тих людей, які перевіряють стан речей, даючи їм добрячого копняка». Дівчина перечитала абзац, подумала, що це, напевно, смішно, а потім непомітно для самої себе заплющила очі.
Важкі повіки дриґнули, проте не піднялися, і свідомість неквапом, плавною спіраллю, ковзнула в темряву.
51
Рута здогадалася, що бачить сон, бо зник шум дощу.
ebooksa