Доки світло не згасне назавжди

22
18
20
22
24
26
28
30

– Що там з Ларою, ти не в курсі?

Потоки води на шибці відкидали на Рутине обличчя тіні, що нагадували сльози.

– Ні, а що?

– Та так, питаю.

Рута звела брови на переніссі: знайшла, блін, тему для розмови. Потім відповіла:

– Випустили під заставу. Чекає на суд. Я в новинах читала.

– Вважаєш, посадять?

– Я б дуже цього хотіла. – Рута подумала про Індію, згадала Іллю, не обертаючись, похитала головою. – Але яка тепер різниця? Це щось змінить? Хіба це поверне Іллю?

– А з тобою не зв’язувалися стосовно свідчень на суді після того, як ти… – Іванка стулила рота так швидко, аж зуби клацнули. Вона досі не звикла до того, що після 23 травня спілкування з подругою може нагадувати просування мінним полем. Рута вдала, ніби нічого не помітила; вона вже змирилася з тим, що всі довкола віднині ділитимуть її життя на до та після.

– Ні. Може, вийшли на батьків і так довідалися, що я була в реанімації. Але мені – ні, ніхто не телефонував.

– Сумуєш за ним?

Рута відвернулася від вікна й зміряла подругу поглядом, яким можна було забивати цвяхи.

– Я зараз блювану.

– О, ну камон!

– Це як сумувати за фурункулом.

Іванка підібгала ноги під себе та зробила незрозумілий жест рукою.

– Ну, вибачай, але мені цікаво. Ти ж майже нічого не розповідала про ваші стосунки.

Рута зморщила носа.

– Він виявився паскудою. Хоча ще до того, як я дізналася, що Лара – мудак… – Вона помовчала, замислено втупившись у стелю. – Розумієш, це не було щось справжнє та вічне. Тобто я усвідомлюю, що в сімнадцять що завгодно може здаватися справжнім і вічним, але з Ларою… ні, навіть цього не було. Ми зустрічалися, якийсь час із ним було, типу, круто. І я, звичайно, ні на чому такому не концентрувалася, але, мабуть, глибоко в душі завжди знала, що після закінчення школи поїду з Рівного і на тому наші стосунки обірвуться. Якось так…

– Ти зараз із кимось зустрічаєшся?