Доки світло не згасне назавжди

22
18
20
22
24
26
28
30

Рута роззулася й, попри те що не раз бувала в цій квартирі, ніяково роззирнулася.

– А ти як? Що нового?

Іванка махнула рукою.

– Та норм. Весь день тюленем провалялася. Думала, ти раніше прийдеш.

– Я… – Рута застигла із роззявленим ротом, не знаючи, що відповісти.

Подруга врятувала ситуацію:

– Їсти будеш?

– Ні.

– Може, хоча б яблуко?

– Ну давай.

Іванка звернула до кухні, взяла два яблука та простягнула одне Руті. Потім дівчата подалися до Іванчиної кімнати, посеред якої лежав не до кінця напомпований повітрям надувний матрац.

– Це що? – надкусивши яблуко, кивнула на матрац Рута.

– Це для тебе. – Іванка підняла з підлоги приєднаний до матраца ручний насос і, тримаючи яблуко в зубах, узялася качати повітря, але, натиснувши важіль з десяток разів, випросталася й запитала: – Допоможеш? Попрацюєш руками?

Рута глянула на неї так, наче подруга запропонувала їй потримати в руках змію.

– Ти хочеш, щоб я спала тут? На підлозі? – Шматок яблука в роті перетворився на просякнуту водою паперову грудку.

– Не обов’язково на підлозі. – Іванка сіла на ліжко. – Я можу лягти на матрац. Просто тут, – вона провела долонею по ковдрі, – ми обоє не помістимося.

Рута повела очима в бік спальні Іванчиних батьків.

– Твої ж батьки поїхали, так?

На мить сяйливі Іванчині очі зблякли.

– Поїхали.