Коли дивилася на власне відображення у дзеркалі після двох безсонних ночей.
(можеш прийти, і ми все обговоримо)
(іноді треба висловити думки вголос…)
(…щоб вони прояснилися)
Рута кинула останній погляд на Тимофія, болісно скривилася, а тоді, пригнувшись, ковзнула на пасажирське сидіння. Вона безвольно звісила руки поміж колін, тож Анні довелося, перехилившись через неї, захряснути дверцята.
– Пристебнися, – звеліла Чорнай.
Рута послухалася, після чого жінка натиснула на педаль газу, і машина рушила.
Вони не встигли доїхати до перехрестя з Київською, як небо розверзлося, вихлюпуючи на землю тонни води.
62
Злива несамовито періщила по асфальті. Обабіч дороги набирали сили клекотливі потічки. Рута спрямувала погляд перед себе й несамохіть напружувала м’язи живота щоразу, коли двірники, ковзаючи по лобовому склі, огидно порипували. Вона не дивилася на колишню вчительку й тим паче не наважувалася спитати, куди вони прямують. Однак їхати довелося недовго. На перехресті Анна рушила прямо, проминула один квартал Відінською, на перетині з вулицею Степана Бандери звернула праворуч, після чого вирулила на імпровізовану стоянку перед кав’ярнею «Кавові мешти».
– Ходімо, – сказала вона.
Жінка та дівчина водночас випурхнули з авто і, перестрибуючи через калюжі, забігли до кав’ярні. Усередині було затишно й порожньо, якщо не зважати на кістлявого баристу в чорній футболці та з татуюваннями, що вкривали обидві руки від зап’ястків до пліч. Хлопець привітався й запитав, що їм приготувати. Анна Ігорівна роззирнулася, кінчиками пальців торкнулася Рутиного попереку та кивнула, спроваджуючи дівчину до столика в найдальшому куті, а сама наблизилася до стійки й, нахилившись, заговорила до баристи.
Рута вибрала столик і сіла спиною до стіни – так, аби бачити всю залу та вікна кав’ярні. Її пишне волосся від вологи набирало об’єму й ледь кучерявилося.
За хвилину Анна підійшла, поставила на вільний стілець сумку та зайняла стілець навпроти. Чверть хвилини обоє з понурим зацікавленням вивчали інтер’єр кав’ярні, після чого жінка дістала із сумки яскраво-жовтий записник «Moleskine», поклала його на стіл перед собою та проказала:
– Я замовила тобі «Наполеон» і капучино. Ти ж п’єш капучино?
Рута сконфужено кліпнула. Після всього, що сталося за попередні два дні, Аннині слова звучали заледве не по-блюзнірському. Дівчина почувалася так, ніби вони вибралися з-під завалів ущент розбомбленого міста, а вчителька зморозила щось на кшталт: «Ти тільки поглянь, який дивовижний ранок!»
– Я щойно з дому. Не голодна.
Анна Ігорівна прикрилася похмурою усмішкою.
– Нічого. Ще зголоднієш. Боюся, ми тут надовго.
Рута не відповіла. Жінка опустила погляд і поводила пальцем по жовтій гумці на своєму «Молескіні». Дівчина тим часом розглядала її. Спершу затримала погляд на руках – кінчики пальців із пожовтілими та скусаними нігтями дрібно тремтіли, – тоді перевела його на обличчя. Відтоді як вони бачилися востаннє, Анна дуже схудла, шкіра під підборіддям була в’ялою та обвисала, наче на жінку діяла більша, ніж земна, сила тяжіння. Сухі, як у рептилії, очі нагадували помережані червоним кульки з жовтого скла та неспокійно металися у такт із посмикуванням пальців. Проораний складками лоб блищав від жиру, а на кінчику та крилах носа просвічувала сітка із синіх і червоних капілярів.
ebooksa