Рута звела погляд. Тимофій тупився кудись убік. Мати мовчки плакала. Григір зосереджено вивчав напис «AMBULANCE» на відсувних дверцятах реанімобіля.
Насилу ворушачи язиком, дівчина проказала:
– Я хочу додому.
Нутрощі обпалював лютий холод, мовби вона проковтнула брилу льоду.
– Руто… – крізь сльози мовила Аміна.
– Зі мною все гаразд. – Дівчина підвелася. – Поїхали додому. Будь ласка.
59
Повернувшись додому, Рута зачинилась у своїй кімнаті й забилася в найдальший куток. Якийсь час вона лиш отупіло водила довкола себе поглядом, нібито вишукуючи речі, споглядання яких поверне їй відчуття опори під ногами, однак нічого не знаходила й, розуміючи, що таких речей більше немає, поринала в щомить глибший відчай. У її життя неначе впорснули краплину миш’яку – зовні нічого не змінилося, проте дівчина відчувала: тепер усе безнадійно отруєне.
Вона збожеволіла. Шизанулася. Програла боротьбу з тінями у власній голові. Рута думала: це у всіх так? Усі шизофреники усвідомлюють, що в них, ну, шизофренія? Чи це лише в неї якийсь особливий випадок?
І, певна річ, вона боялася. Припинивши крутити головою, Рута обхопила руками коліна й сиділа, не наважуючись поворухнутися. Власне ментальне здоров’я здавалося їй таким крихким та ефемерним, що його міг розвіяти найслабший подув вітру. Ще дужче дівчина боялася того, що чекало попереду. Мучило бажання поговорити, з ким завгодно, ось тільки не про те, що в її голові – із цим, схоже, уже все визначено, – а про те, що буде далі. Чим усе закінчиться? Чи це взагалі лікується? Її запроторять у дурку або лікуватимуть амбулаторно? Колотимуть якісь препарати? І якщо так, то які? Рута потребувала не так підтримки, як кого-небудь, хто пояснив би, до чого їй слід готуватися.
Але хто? Інді не хоче її бачити. Батько здебільшого мовчить і уникає навіть дивитися на неї. Мати…
Напевно, чверть години після повернення Аміна проплакала, зачинившись у ванній. Заспокоївшись, вона прийшла до Рути, міцно обійняла її й узялася переконувати, що дівчині слід звернутися до невролога. Рута кивала, мовчки з усім погоджуючись. Упродовж дня Аміна ще кілька разів заглядала до доньки, але зав’язати змістовну розмову так і не змогла. Дівчина наглухо забарикадувалась і відповідала скупими кивками та помахами голови. Зрештою мати відступилася, залишивши її наодинці із собою та порожнечею.
Того дня Рута зрозуміла, як почувався її батько після загибелі Дем’яна: світ стає маленьким і тісним, коли тобі нема куди податися. Вона також вирішила, що наступного ранку спробує ще раз зателефонувати Тимофієві. Навряд чи він її слухатиме, але спробувати варто: вона має розповісти йому все, нічого не приховуючи, й розпитати, на що їй сподіватися.
Аби відволіктися, дівчина навіть дістала чистий аркуш і почала планувати ймовірну розмову. Вона знала, що в тому разі, коли анестезіолог таки погодиться, часу буде обмаль, і вирішила підготуватися. Спогади були хисткими та плутаними, те, що ще кілька годин тому вона вважала непорушною істиною, раптом поставало наче в тумані, та попри все дівчина не опускала рук – відсіювала все, що, на її думку, здавалося зайвим, і старанно занотовувала, що й за чим промовлятиме.
Рута виявилася такою розбурханою та наелектризованою, що навіть після того, як відклала ручку, аж до ранку й на мить не склепила очей. Просто лежала й нерухомим поглядом тупилася в стелю, на якій повільно блякли відблиски вуличних ліхтарів.
60
Невдовзі по дев’ятій ранку Рута надіслала Русецькому текстове повідомлення:
09:18
Привіт. Це Рута Статник. Припускаю, ти не хочеш мене бачити, але я мушу з кимось поговорити.
Вона не встигла відвести палець від екрана, як телефон ожив. Рута впізнала номер – телефонував Русецький – і, підібравшись, натиснула «Відповісти».
ebooksa