– Він помер, – сказала Рута.
Хлопець насупився.
– Що ти маєш на увазі?
– Його вбили понад місяць тому, на початку травня. Про це всюди писали! Невже ти не чув?
У його очах щось промайнуло, погляд, який до цього був сфокусований на Рутиному обличчі, несподівано немовби розмазався. Він не відступив, але вирівняв спину, збільшивши відстань між їхніми головами.
– Не чув.
Рута намагалася приховати роздратування. У вухах наростав тривожний дзенькіт, вона усвідомлювала, що мусить мовчати, проте не могла:
– Його розстріляли на вході до парку Шевченка, біля «Фітнесспорту», в мережі є… – Дівчина затнулася. Її обличчя раптово закрилося – начебто світло згасло.
Тимофій відсахнувся, його очі широко розплющились, і в них проступило щось схоже на переляк. Рута простягнула руку, нібито намагаючись його затримати, проте сказати нічого не встигла. На стоянку в’їхала «мазда» її батька. Автомобіль, вискнувши гальмами, ледь не підпер швидку бампером, але ще до того, як Григір повністю зупинився, пасажирські дверцята розчахнулися, й Аміна вискочила на асфальт.
Підбігши до відчинених дверей реанімобіля, вона схилилася над донькою й захекано заторохтіла:
– Ти як? Що сталося? З тобою все гаразд?
Вона скоса зиркнула на Тимофія – хлопець застиг осторонь, склавши руки на грудях, із розгублено-переляканим виразом на обличчі, ніби щойно дізнався, що Рута заразилася еболою. Аміна нервовим жестом заправила пасма волосся за вуха й легенько труснула доньку за коліно:
– Руто!
– Мам, не кричи. – Дівчина відсмикнула ногу. – Все добре. Я жива.
Аміна важко дихала. До швидкої підійшов Григір. Спершу потиснув руку Тимофієві, а потім зазирнув до салону реанімобіля. Змарніле, невиспане обличчя було таким землистим, наче чоловіка ось-ось ухопить інфаркт.
– Тебе хтось налякав? – зривистим голосом запитала мати.
Рута кинула короткий погляд на Тимофія й похмуро мовила:
– Ні. Я зустріла Чорная.
– Якова Демидовича?
Аміна добре знала вчителя зарубіжної. Знала, що її донька з ним спілкується.