Рута замислилася. Іванка в її сні реагувала на звук. Будинок, у якому мешкав Русецький, був величезний, на кілька сотень квартир, малоймовірно, що серед пожильців немає жодного, хто страждав би на сомнамбулізм. Може, хтось просто зараз тиняється із закоченими очима сусідньою квартирою. Або в коридорі за дверима. Рута здригнулась і поворушила плечима, позбавляючись мурашок між лопатками. Звук розбитого скла приверне увагу, а тому, покрутивши ручку, вона вперлася ногою в стіну, закусила губу й узялася смикати. За третім разом двері подалися та з тихим шерехом прочинилися. Рута прослизнула на балкон і, схилившись, оглянула велосипед. Шини спущені, шестерні аж чорні від іржі, але, схоже, все решта на місці. Велик був на ходу.
Сідницями відпихаючи балконні двері, дівчина позадкувала та втягнула велосипед до квартири. Він виявився легким, значно легшим, ніж вона гадала. Рута зняла закріплений під рамою насос, притулила велосипед до стіни, поставила колесо ніпелем донизу, скрутила захисний ковпачок і, приєднавши до нього патрубок насоса, заходилася качати. За кілька хвилин вона впоралася з обома колесами. Передня шина підозріло швидко втрачала пружність, але Рута не стала на цьому зосереджуватися, вирішила, що зупиниться та підкачає її, щойно вибереться з міста.
Прилаштувавши насос назад під раму, вона пересунула велик до виходу з квартири. Вхідні двері були замкненими, і Рута добряче намучилася, доки відімкнула їх без зайвого шуму. Потому почала повільно відчиняти, очікуючи, що сходовим майданчиком розлетиться тріскотливе скрипіння, але завіси, на диво, не видали жодного звуку. Чверть хвилини, затамувавши подих, дівчина прислухалася, а тоді обережно визирнула з квартири. Стулки ліфтових дверей були вдавлені всередину, з шахти стирчала вкрита сірим слизом арматура, а з електрощитка звисали засотані павутиною дроти.
Набравши у груди повітря, неначе перед пірнанням, Рута переставила велосипед за поріг і покотила до виходу з будинку. Прокручування коліс супроводжувалося неприємним попискуванням, ніби хтось водив металом по мокрому склі, і дівчина на кожен такий звук кривилася. За крок від дверей під’їзду вона спинилася. Поклала ліву руку на кермо, правою відтулила двері та обережно вистромила голову надвір.
На зарослому високою травою дитячому майданчику, метрів за двадцять від виходу з під’їзду, хтось стояв. Рута, не стримавшись, перелякано кавкнула та шарпнулася від порога. Металева пружина захряснула двері, пахнувши дівчині в обличчя сухим пилом і кислуватим запахом заліза. Велик із глухим дзенькотом повалився на бетонну підлогу. Дівчина побігла геть, прикидаючи, чи встигне продертися крізь хащі попід східною стіною багатоповерхівки, доки її спіймають, коли знадвору долинуло:
«Не бійся!» Пауза. «Це я».
Рута завмерла на сходовому майданчику, повернулась обличчям до дверей під’їзду. Серце гатило так, що темніло в очах.
Хто – ти?.. – подумала вона. – Хто ти, в сраку, такий?
Двері розчинилися навстіж, впустивши до під’їзду хвилю тьмяного світла. На ґанку вималювався хлопець, той самий, що написав «Тікай!» під вікнами Іванчиного будинку. Дівчина відступила на крок і вперлася спиною в пощерблену стіну. Ліворуч щирився дротами потрощений щиток із лічильниками.
«Виходь, – сказав хлопець. – Тут нікого, крім мене, нема».
Рута не рухалася. Він жестом поманив її до себе.
«Я тебе не скривджу».
Його слова влітали у вуха, але розпорошувалися, не досягаючи Рутиного мозку. Зрештою хлопець зітхнув, нахилився, підняв велосипед і, вивівши його на вулицю, кинув через плече:
«Гаразд, можеш сидіти, доки не заспокоїшся. Я почекаю тут».
Він відпустив одвірок, і двері захряснулися. Прямокутник кволого світла стиснувся до ледь помітної лінії та щез. Дівчина кілька секунд не рухалася – дихала часто, наче загнаний у пастку звір, – а тоді рвонула слідом, із розгону штовхнула двері та вибігла надвір.
Хлопець сидів на бордюрі навпроти входу до під’їзду, зосереджено промацуючи задню шину Тимофієвого велосипеда. Колесо ще одного, меншого, але такого самого іржавого, виднілося з трави позаду.
Насамперед Рута потягнулася поглядом на захід – туди, де розташовувалася її десятиповерхівка. Небо в тому боці здавалося темнішим. Не геть чорним, а радше якимось каламутним. Дівчина вглядалася достатньо довго, щоб побачити фіолетові проблиски, що промайнули в темноті, ніби в далеких хмарах на горизонті спалахнули бузкові блискавки.
Хлопець підвівся. Підняв із трави свій велосипед.
«А де ці?» – запитала Рута, махнувши рукою на захід.
«Там, де й мають бути. Біля твого будинку на Грушевського».
ebooksa