Будильник я поставив на третю ранку. Я вдягнувся й тихцем вислизнув із дому, щоб піти до школи.
О цій порі місто було порожнє. На вітрині хлібної крамниці була опущена залізна завіса, я пройшов повз неї й непомітно звернув до прилеглої вулички. Причаївшись у темряві, за п’ятдесят метрів від невеликих дерев’яних дверей, я чекав.
О четвертій Люк із батьком вийшли з пекарні. Як він і казав, Люк поставив під стіною два стільці, і його батько сів на перший. Люк приніс йому кави, і вони сиділи мовчки. Батько Люка допив каву, поставив чашку на землю й заплющив очі. Люк подивився на батька, зітхнув, підняв чашку й пішов до пекарні. Це була та мить, якої я чекав, я зібрав волю в кулак і ступив наперед.
Люк — друг мого дитинства, найкращий друг; але, хоч би як дивно це звучало, я ніколи не знав його батька. Коли я бував у них, ми повинні були сидіти тихо. Я боявся до смерті того чоловіка, який жив нічним життям і спав по обіді. Я уявляв його привидом, який бродить над нами, щойно ми відриваємося від виконання домашніх завдань.
Цьому пекареві, з яким я ніколи й не здибався, певною мірою завдячую своєю старанністю в шкільні роки й тим, що уникнув чималих покарань, які так любила призначати пані Шефер.
Якби не страх перед ним, багато моїх домашніх завдань не були б виконані вчасно. Зараз я нарешті заговорю з ним, але спочатку треба його розбудити й пояснити, хто я.
Я боявся, що він скрикне й приверне увагу Люка. Тож легенько поторсав його за плече.
Він кліпнув очима, аж ніяк не здивувавшись, і на мій великий подив сказав:
— Це ти, Люків приятель? Я тебе впізнав. Ти подорослішав, але не дуже змінився. Люк у пекарні. Можеш із ним побалакати, але недовго, роботи в нас багацько.
Я сказав, що прийшов не до Люка.
Пекар пильно подивився на мене, устав і махнув рукою, щоб я відійшов по вуличці далі.
Прочинивши двері до пекарні, він гукнув синові, що йде розім’яти ноги, а тоді приєднався до мене.
Люків батько вислухав мене, не перебиваючи. Коли ми дійшли до кінця вулички, він із силою стис мені руку й сказав:
— А тепер забирайся!
Він пішов назад, не озираючись.
Я понуро поплентався додому, злий на себе за те, що провалив доручену мені місію. Уперше.
Повернувшись додому, я з надзвичайною обережністю повернув клямку, щоб не наробити шуму.
Даремно, увімкнулося світло, і на порозі кухні я побачив маму в нічній сорочці.
— Знаєш, у твоєму віці, — зауважила вона, — ти можеш уже й не лазити через паркан.
— Я пішов пройтися, бо щось не спалося.
ebooksa