Викрадач тіней

Софі натомість захотіла дізнатися більше про халепи, які ми вчора згадували перед ворітьми школи.

Не зважаючи, що я люто блимав на нього очима, Люк розповів їй про мої страждання через Маркеса, про те, як той зачинив мене в шафці, про те, як допомагав мені щороку переобиратися на старосту класу, навіть про пожежу в підсобці. Наприкінці він уже сміявся, як колись, так само щиро й приязно.

— О котрій годині у вас поїзд? — спитав він.

Софі мала вийти на чергування опівночі, а я наступного ранку, тож ми їхали післяобіднім поїздом.

Люк позіхнув, він боровся з утомою. Софі пішла пакувати речі. Ми залишилися самі.

— Ти ще приїдеш? — запитав Люк.

— Звісно, — відповів я.

— Постарайся приїхати в понеділок. Пекарня зачинена у вівторок, ти ж пам’ятаєш? Ми могли б справді провести вечір удвох, мені було б дуже приємно. Бо було мало часу, я хотів би ще почути, що ти там робиш.

— Люку, а чого б тобі не поїхати зі мною? Чого не спробувати? Ти ж хотів учитися на лікаря. Поки доб’єшся стипендії, я підшукав би тобі місце санітара, щоб зводити кінці з кінцями, а за квартиру платити не треба, поживеш зі мною, хоча кімнатка й невелика.

— Ти пропонуєш, щоб я знову взявся до навчання? Треба було казати про це п’ять років тому!

— Але ж нічого страшного, якщо ти почнеш пізніше за інших. Хіба хтось питає в лікаря, скільки йому років, коли заходить до медичного кабінету?

— Мені доведеться вчитися з набагато молодшими за мене, і не хотів би я бути Маркесом групи.

— А ти подумай про всіх Елізабет, які млітимуть од твоєї зрілості.

— Ну, хіба що в такому ракурсі, — замріяно відповів Люк. — Та перестань, зрештою, мені розповідати казки. Зараз мені це приємно, але коли ти поїдеш, стане ще болючіше.

— А що тобі заважає? Адже йдеться про твоє життя, подумай!

— І про батькове, мамине, про життя моєї сестрички, я всім їм потрібний. Машина на трьох колесах заїде тільки в рів. Тобі не зрозуміти, що таке сім’я. — Люк схилив голову й похнюпився над чашечкою кави. — Даруй, я не це хотів сказати, — перепросив він. — Річ у тім, що батько мене ніколи не відпустить. Я йому потрібний, як опора на старості років. Він має намір передати мені пекарню, коли постаріє так, що вже не зможе вставати до роботи ночами.

— Через двадцять років, Люку! Твій батько постаріє через двадцять років, до того ж у тебе є сестра.

Люк засміявся.

— Хотів би я поглянути, як батько навчатиме її ремесла, радше вона верховодитиме! Зі мною він непоступливий, а з нього вона мотузки в’є.

Люк звівся й пішов до дверей.