— Гадаєш, я не чула, як дзеленчав твій будильник?
Мама запалила газову плиту й поставила на вогонь кавоварку.
— Спати лягати вже пізно, — зауважила вона, — сідай, поп’єш кави й розповіси мені, чого ти лишився ще на одну ніч і куди ходив о цій порі.
Я сів за стіл і розповів, як ходив до Люкового батька.
Коли я скінчив оповідати про свою провальну вилазку, мама поклала мені руки на плечі й пильно подивилася в очі.
— Не можна так утручатися в життя інших людей, навіть задля їхнього добра. Якщо Люк дізнається, що ти ходив до його батька, він може розсердитися. Тільки він може вирішувати, що йому робити в житті. Тобі треба це зрозуміти й нарешті подорослішати. Ти не зобов’язаний лікувати недуги всіх, кого зустрічаєш у житті. Навіть якщо станеш найкращим з лікарів, це тобі не до снаги.
— Але хіба не ти намагалася робити це все своє життя? Хіба не через це ти приходила такою стомленою вечорами?
— Здається, синку, — мовила вона зводячись, — що ти, на жаль, успадкував наївність твоєї мами й затятість твого тата.
Я поїхав першим ранішнім поїздом. Мама провела мене на вокзал. На пероні я пообіцяв, що невдовзі повернуся. Вона всміхнулася.
— У дитинстві, коли я приходила вимикати світло в тебе в кімнаті, ти щоразу питав: «Мамо, а коли буде завтра?» Я тобі відповідала: «Скоро». І щоразу, зачиняючи за собою двері, відчувала, що відповідь моя тебе не переконала. Здається, тепер ми помінялися ролями. Ну, то «до скорого», серденько, бережися.
Я сів у поїзд і крізь вікно дивився, як удалині зникає мамина постать — поїзд набирав швидкість.
Розділ 7
Через десять днів після повернення я отримав першого листа від мами. Як і в усіх своїх листах, вона розпитувала про мої справи й сподівалася на швидку відповідь. Іноді минало багато тижнів, перш ніж, повернувшись із чергування, я знаходив сили відповісти їй.
Така млявість дорослих дітей стосовно батьків межує з чистим егоїзмом. Я ще сильніше відчував власну провину, бо зберігав усі її послання в коробці на етажерці, ніби відчуваючи її зичливу присутність.
Ми з Софі майже не бачилися після нашої сільської вилазки й навіть не провели разом жодної ночі. Після того короткого перебування в будинку мого дитинства між нами ніби пролягла якась межа, якої ні я, ні вона не могли здолати. Коли я все ж таки взявся за ручку, щоб написати мамі, я завершив листа словами, що Софі її цілує. Наступного дня після тієї брехні я пішов до її відділення й сказав, що скучив за нею. Назавтра вона погодилася піти зі мною в кіно, але після фільму повернулася до себе.
Уже місяць за Софі упадав інтерн із дитячого відділення, вирішивши за нас, як покласти край нашій непевності. Можливо, навіть більше моїй.
Я розізлився, дізнавшись, що інший чоловік може забрати те, чого я ніяк не зважувався взяти собі. Я зробив усе, щоб її відвоювати, і через два тижні наші тіла сплелися в моєму ліжку. Я витіснив нахабу, життя увійшло у звичне русло, я знову став усміхатися.
На початку вересня, повернувшись після тривалого чергування, я побачив у себе під дверима несподіваний сюрприз.
На маленькій валізці сидів розгублений і усміхнений Люк.
— Я тебе вже зачекався, капоснику! — скрикнув він, устаючи. — Сподіваюся, у тебе є щось поїсти, бо я вмираю з голоду.
ebooksa