— Мені справді було приємно з тобою побачитися. До наступного разу не барися так довго. Зрештою, навіть якщо ти колись станеш відомим професором, житимеш у розкішній квартирі в багатих кварталах великого міста, домівка твоя завжди буде тут.
Люк міцно мене обійняв і зібрався виходити. Я притримав його на порозі:
— О котрій ти виходиш на роботу?
— А тобі навіщо?
— Я теж працюю ночами й коли знатиму твій розклад, чергуючи на швидкій, почуватимуся не таким самотнім. Я лише погляну на годинник — і знатиму, що й ти працюєш о цій порі.
Люк якось дивно подивився на мене.
— Ти ж питав, що ми робимо в лікарні, розкажи й ти, як тобі працюється біля печі.
— О третій ночі ми вчиняємо тісто: до закваски додаємо борошно, воду, сіль і дріжджі. Усе перемішуємо, даємо йому підійти. Близько четвертої робимо перерву перед тим, як розкласти його по формах.
Я відчиняю двері на вуличку позаду пекарні й виношу два табурети. Ми з татом сідаємо попити кави. Багато не розмовляємо, бо тато каже, що не можна шуміти, треба дати тісту спочити, але спочиває саме він, бо швидко втомлюється.
Я поспіхом ковтаю каву й даю йому поспати з годинку на стільці біля кам’яної стіни. Сам іду мити форми й розстеляю шмат лляного полотна, де викладатимемо хліб.
Коли батько повертається, робимо друге закладання. Ми ділимо тісто, формуємо хлібини, трохи підрізаємо зверху, щоб мати гарні поздовжні жолобки, а тоді саджаємо їх у піч.
Щоночі ми повторюємо те саме, але щоразу виходить по-різному, результат не можна вгадати.
Якщо холодно, тісто довше сходить, треба додавати теплої води та дріжджів; якщо спекотно, воно потребує крижаної води, бо швидко висихає.
Хорошого хліба не спечеш, не звертаючи уваги на деталі, ба навіть на погоду: пекарі не люблять дощу, бо тоді робота в пекарні затягується.
О шостій ми дістаємо першу ранішню партію. Даємо хлібцям охолонути й несемо до крамниці. Ось так, друже, але якщо ти думаєш, що після всього розказаного ти сам зможеш випікати хліб, ти дуже помиляєшся. Адже й я не стану лікарем після твоїх розповідей про лікарню.
Та годі, мені треба йти спати, поцілуй за мене твою маму, а особливо твою подружку, вона так ніжно на тебе дивиться, тобі дійсно поталанило, я щиро радий за тебе.
Зачинивши за Люком двері, я пішов до мами в садок. Мама схилилася над рядком троянд, які поприбивав дощ, тепер вона їх методично вирівнювала.
— У мене сильно болять коліна, — поскаржилася вона, встаючи. — Сьогодні ти маєш кращий вигляд. Треба було б тобі лишитися тут на кілька днів, щоб набратися сили.
«Я не відповів, я дивився у твої очі, які всміхалися мені. Якби ти знала, як хотілося мені почути хоч слово прощення, як тоді, коли ти могла прощати все, навіть відсутність».
— Ви непогана пара, — зауважила мама, беручи мене під руку.