Твердиня

Перелом був закритий. Нахилившися ближче, хлопець побачив велику опуклість зліва в передньому гомілковому м’язі — зламана кістка могла будь-якої миті прорвати плоть.

— Fu-u-uck me! — рявкнув українець, підносячи кулаки до скронь.

Семен перестав кричати. Він звівся на лікті, хрипло дихав і виряченими очима телющився в небо.

— Допоможи йому, — пролепетала Сатомі.

— Та пішла б ти! — проричав Левко, маскуючи за грубістю паніку і розпач.

— Лео… чувак… — Росіянин відкинув голову і намацав очима очі товариша. — Що робити?..

Левко присів за його спиною:

— Ти зможеш йти?

— Ні! — розпачливо рявкнув Сьома. На губах запузирилася піна. З очей витекли дві сльози. — Ти що, на хер, сліпий?! Ти не бачиш, що з моєю ногою?! А-а, Боже, як болить!..

Українець подивився вліво. Сатомі досі сиділа, згорнувшися клубочком, на руках у Ґрема. Тепер їм точно доведеться повертатися. І всю дорогу тягти на собі Семена. Можливо, і Сатомі теж. Японку, безперечно, нестиме американець… Від цієї думки хлопця перекосило. Зіниці хижо звузились; він несвідомо стиснув сорочку на грудях Семена. Чому Семен? Якби ногу зламав американець, вони б його за…

«Чорт, про що я думаю?!» — осмикнув сам себе Левко. Він швидко-швидко закліпав очима, стараючись не дивитись на мулата і японку, женучи геть зловорожий туман з голови. Туман відступив, натомість спалахнув здогад про те, що, можливо, індіанці мачігуенга мали рацію: ці ліси кишать демонами, що роблять дивні речі з людськими головами.

— Ні… Господи… ні! Тепер ми здохнемо тут… — хлипав росіянин. — Су-у-ука-а-а! Ми не зможемо дійти назад!

— Заспокойся. — Левко відпустив сорочку. — Ми виберемося. — На жаль, у словах не було ні впевненості, ні заспокійливої рішучості. Він не знав, що робити. Що ще гірше — він не розумів, що коїться у нього в голові.

— Заспокойся?! — верескнув Ґрем. — Подивись на це, кретине! Ще хвилину тому ми були по коліна в лайні, а тепер вгрузли по самісінькі яйця і продовжуємо занурюватися, і при цьому довкола немає жодної грьобаної трісочки, за яку ми могли б ухопитися!

Левко хрипло дихав і тупився під ноги. Бісів америкос мав рацію. Вони вляпалися.

Сатомі встала і підійшла до Семена (Ґрем пробував затримати її, але дівчина жестом показала, що з нею все гаразд). Тримаючи долоню біля рота, зиркнула на ногу.

— Йому треба вправити кістку, — з акцентом промовила вона, — а потім накласти шину. Інакше кістка прорве м’язи і він спливе кров’ю ще до заходу сонця.

Лео подивився на неї так, наче бачив уперше. Звідки така витримка? Мабуть, вона справді не пам’ятає жодної секунди з нічних подій. Та навіть зважаючи на амнезію дівчина поводиться так, як мав би (чи радше хотів би) поводитися він. Сором кольнув його під горло, і Левко порачкував до росіянина.

Сьома засопів і, впершись підборіддям у груди, злякано косився на зламану кінцівку.

— Ні, — замотав він головою. — Ні, ні, ні! Не торкайся мене! Краще здохнути.