Твердиня

— Хто це? Що вони тут роблять? — крикнув Левко.

— Може, це… — почав Сьома.

— Що? — не розчув українець.

— Я не знаю… не знаю.

Хлопці не опускали голів. Ґрем зібрався вискочити на відкрите місце і закричати, коли Семен зненацька потягнув товаришів за коміри у ліс — глибше й подалі, під захист заростей.

— Що ти робиш? — Мулат легко вирвався і люто відштовхнув росіянина. — Ти що, не розумієш? Це наш порятунок! Десь тут є люди, цивілізація.

— Пф-ф… — Сьома вишкірився, відкопиливши нижню губу. — Ця цивілізація кілька годин тому підкинула нам мертвого негра. Не забувай.

Левко не міг упізнати Сьому. Він іще ніколи не бачив товариша таким. За три тижні джунглі виліпили з росіянина нову істоту. Хлопець нагадував загнаного звіра: переляканий, але в той же час готовий вгризтися в горлянку кожному, хто лиш посміє наблизитися. Лихий. Імпульсивний. Нарваний. Він знову схопив американця за футболку, не даючи тому піти.

Рев лопатей розривав атмосферу зовсім поряд.

— Пусти!

Хай там як, але серед них саме Семен найкраще шурупав у тому, що діється. Хлопець правильно припустив, що люди в гелікоптері, — це ті самі, що підкинули їм мерця (або ж їхні спільники). Ці люди небезпідставно сподівалися, що після нічної колотнечі їхня четвірка миттю вшиється геть. Інакше кажучи, вирушить на схід у напрямку Ріо-де-лас-П’єдрас. Вони не могли передбачити, що Сатомі забіжить у джунглі і решті загону доведеться її шукати. На заході. «Схоже, — подумав Сьома, — після того як ми заглибились у нетрі, вони загубили нас, і це значить, що ми…»

— Не смій висовуватися, — закричав він на вухо Ґрему, — вони шукають!

— Що шукають?

— Не що, а кого.

— ?

— Нас.

…Вертоліт кружляв навкруги ще декілька хвилин, опускаючись так низько, як тільки міг, занурюючись у кожну виїмку багаторівневого тропічного лісу. Один раз він підсунувся настільки близько, що хлопці бачили, як обрубані лопатями гілки спадають на землю. З такої віддалі за тонованим склом кабіни можна було розгледіти контури пілота і пасажира. Двоє. Здається, їх було лише двоє.

Не знайшовши нічого, чорний гелікоптер набрав висоту і подався на захід…

LXXVI 12 серпня 2012 року, 10:24 (UTC – 5) Мадре-де-Діос

Левко помітив її першим. Хлопець хвилин п’ять продирався наосліп, давно втративши слід, чуючи, як десь справа й позаду борсаються в заростях Ґрем із Семеном, коли зненацька хащі розступилися. Власне, то була ілюзія — нетрища не розступалися. Левко сам вивалився з них на пологий схил, наче шматок старого тиньку, що відстав від стіни. Дежавю — перше, що спало на думку, коли він піднявся. Він уже бачив це місце. От тільки де? Цього не може бути, адже він тут уперше…

Схил тягнувся до поплямованого ряскою й лататтям видовженого озера і був укритий рідкою рослинністю: переважно дрібнолистими кущами і тонкою травою, що сягала поясу. Обличчя обпекло сонячним світлом. Після одвічної тісноти й мороку тропічного лісу Левко розгубився. Здалося, наче його телепортували у просторі; він озирнувся, шукаючи очима ліс. Упевнившися, що джунглі нікуди не зникли, хлопець подивився вниз і… запримітив Сатомі. Зіщулившись, підтягши коліна аж до губів, японка лежала у вим’ятому в траві заглибленні поряд із водоймою.