Твердиня

— О’о-о! — вихопилось у хлопця.

Він пролетів по дузі над прірвою, після чого новий зустрічний порив бурі жбурнув його назад на стіну.

ТОРОХ! Левку здалося, що на долю секунди всі кістки в його тілі зсунулися зі своїх місць, а потім повернулись назад. Хоча, повернулися, мабуть, не всі. Під ребрами підозріло закололо. Хлопець глибоко вдихнув, роздумуючи, що краще — розтиснути коліна, повиснути лише на руках і спробувати знайти ногами опору чи далі триматись за мотузку, — коли його вдруге понесло від стіни. Чіпляючись за канат, наче мавпа за ліану, Левко секунд двадцять розгойдувався над прірвою. А тоді — новий порив, болісне зіткнення і зірочки перед очима. Від удару коліна розтислись, і Лео, обдираючи шкіру на долонях, з’їхав на кілька метрів.

«Все — баста!» — подумав українець і випростав ноги. Руки напружились до краю, злившись воєдино з мотузкою. Долоні пекли. Хлопець знав, що під кулаками вже голе м’ясо, але думав про це відчужено. Теліпаючись над проваллям, на такі дрібниці не звертаєш уваги. За мить він натрапив ногами на виступ п’ятого рівня.

Притримуючись носками кросівок за виступ, Левко почекав кілька секунд і продовжив спуск.

Дощ стих, так і не почавшись.

Уздовж стіни п’ятого рівня Твердині хлопця ще кілька разів розгойдувало, наче маятник, проте він уже приловчився: віддаляючись від муру, обвивав ногами канат, коли ж його несло назад — виставляв ледь зігнуті і міцно зіставлені ноги перед собою. Зіткнення були не дуже болючими, можна терпіти. «Це як приземлятися з парашутом, — думав Левко, — двадцять разів підряд».

Наблизившись до четвертого рівня, Левко став виглядати бруґмансію. Двічі зазирав униз, але в суцільній темряві нічого не бачив. Упершись ногами на десятисантиметровий виступ четвертого рівня, він опустив голову втретє і нарешті помітив дерево. Он воно! До бруґмансії лишалось метрів п’ять. Продовгуваті квітки, згорнувшись, сіріли в потемках.

Підбадьорившись, Левко вирішив прискорити спуск: розслабив ноги і став з’їжджати на одних руках. Ще зовсім трохи, і він зануриться в кущисту крону дерева, де пориви вітру не дошкулятимуть і де можна буде перепочити.

Хлопець надто пізно зрозумів, що означає відсутність тремтіння мотузки. Він осягнув це тільки тоді, коли в руках опинився розтріпаний кінець каната.

Левко охнув від несподіванки, а потім видав нечленороздільний наляканий крик. До бруґмансії лишалось не менше трьох метрів, а він завис над заповненою вітром порожнечею, відчайдушно чіпляючись за самісінький краєчок каната. Пальці побіліли від напруги, а канат потоншав від тиску. Торбинка теліпалась на шиї.

«Короткий! Закороткий!» — бухкало в голові. Мотузка мала метрів двадцять чотири — двадцять п’ять у довжину, але (враховуючи, що Ґрем тримав її навстоячки та ще й обмотав навкруг пояса) не діставала до бруґмансії.

Левко не знав, що робити. Потрібно було перехопити канат вище, втім, відпустивши руку, він зірветься вниз. На одній руці ніяк не втриматися. Разом з тим, довго висіти на двох він теж не міг — долоні пітніли від страху.

Зрештою, дочекавшись моменту, коли черговий порив вітру притиснув його до скелі, українець уперся колінами в гладеньку прямовисну поверхню, підтягнувся на обох руках і… вчепився в канат зубами. Тепер, маючи чотири точки опори (ліву руку, зуби, і коліна, котрі, щоправда, постійно зісковзували), він наважився звільнити праву руку і перенести її на півметра вище.

Закручені вихори знову відсторонили його від муру. Намертво впнувшись зубами й руками, Левко закрутився навколо своєї осі, наче дурнуватий пітбуль, що вчепився за шину, підвішену на дереві. Під час наступного зіткнення зі стіною хлопцю вдалось перенести ліву руку. Таким чином він зміг піднятись по канату, поки знов не вперся в нього ступнями.

Цілу хвилину Левко висів, скорцюбившись, як ембріон, на кінці канату. Віддихувався. Потім поліз нагору.

— Так швидко? — здивувався мулат, побачивши червону від напруження голову Левка над виступом.

Українець виліз з ногами на терасу, простягся на спині і тільки тоді сказав:

— Довжини не вистачило.

— Скільки?