Серце мулата вкрилося крижаною кіркою.
«Божевільний!!! — Страх помалу, але неухильно переброджував на лютощі. — Ти ж поховаєш нас усіх!»
Вартовий не рухався, ввіткнувши промінь, наче важкий середньовічний спис, у терасу шостого рівня. Не задумуючись над тим, що робить, Ґрем рвонув до прірви. У темряві провалля не було видно, тож на півдорозі американець упав на коліна і підповзав до краю навкарачки. Досягнувши обриву, він на мить затримався — зіщулився, очікуючи, що промінь посунеться на захід і вихопить його з пітьми. Проте охоронець стримів нерухомо, мов статуя. Зрештою мулат відважився і, перехилившись, опустив голову якомога нижче в чорноту.
— ТИ ДОВБОНУВСЯ, КРЕТИНЕ? — Якщо можна кричати пошепки, то Ґрем, схоже, саме це й робив (американець розумів, що перуанець також може його почути, але не думав про це тієї миті… намагався не думати).
Не встиг він стулити рота, як небо на сході розтріснулося і сипонуло пучком жилавих блискавок. Відстань була незначною, і грім прикотив миттєво. Від несподіванки Ґрем ледь не звалився у прірву. Він не закричав тільки тому, що в легенях на той момент не лишалось ані крихти повітря. Оговтавшись, Ґрем повернув голову і в останніх спалахах наелектризованого неба встиг розгледіти силует перуанця, що вимальовувався на горішній терасі.
Вартовий дивився точно на нього.
Охоронець почувався вельми некомфортно. Він штрикав променем на захід, але раз за разом повертав голову в інший бік, на схід. А що як він помилився і той силует — той, який він помітив на краю тераси, — лишився позаду, за спиною?
Вітер шарпав за одяг, відштовхував від провалля і постійно норовив відкинути руку геть, спрямовуючи промінь на ангари. Так наче сам буревій підказував перуанцю, що йому слід повернутись туди, звідки прийшов.
Зненацька вартовий закляк. Йому почулось, наче з того боку, куди він прямував, крізь завивання бурі щось долинуло. Не рухаючи ліхтар, хлопчина витягнув шию і прислухався. Наступної миті до бажання спорожнити сечовий міхур додалось нове — ще більш пекуче. Вартовому здалося, наче все лайно, яке тільки є в його організмі, раптово, наче по команді, скупчилось у нижній частині тулуба, налаштувавшись одним махом прорватися через задній прохід. Бідолаха зціпився і несвідомо підігнув коліна.
Хтось співав. Хтось співав у проваллі.
На сході сліпучим феєрверком бризнули кілька блискавок. Грім, злившись у суцільну канонаду, прокотився терасою.
— Ой-а! — не стримався охоронець.
Важкість зсунулася вниз по кишках, примусивши його стулити коліна і зігнутись у попереку. Досі спрямовуючи ліхтар униз, перуанець витріщався наліво — туди, звідкіля доносились співи, — і у світлі блискавок розгледів… Він не знав, як описати побачене… На краю прірви, скрючившися, стояла навкарачки людиноподібна істота. Її очі хижо блищали, відбиваючи спалахи громовиць. Вона наполовину звисала над чорною порожнечею (так, наче збиралась повернутись у пітьму, з якої прийшла), але дивилась на нього!
Блискавки згасли, й істота щезла. Вартовий був за крок від того, щоб уперше в житті знепритомніти. Він застогнав. Йому знадобилося секунд десять, щоб опанувати себе і, переборюючи жах, тремтячою рукою спрямувати ліхтар туди, звідки витріщалась покарлючена потвора. Промінь ковзнув по краю провалля і… висвітлив порожнечу. Тераса шостого рівня стояла порожньою.
Охоронець відступив, кавкаючи, наче астматик. Спочатку жіночий крик, потім чийсь силует, нерозбірливі співи з безодні і ось тепер — загадкова потвора, що заповзає у прірву! Це занадто навіть для не дуже забобонної людини.
— Мати Божа! — Хлопчина втратив останні подихи хоробрості, які кволо ворушились у грудях і примушували його триматися. А ще він зрозумів: якщо лишиться тут, то втратить не тільки хоробрість, але й рештки здорового глузду. — О, мати Божа, порятуй мене!
Дощ остаточно доконав його. Нова блискавка розпорола небеса, і на сельву одночасно вивергнулись тисячі тонн сконденсованої вологи. Злива, неначе цунамі, стіною налетіла на Твердиню. Видимість упала до нуля. Струмини води розсікали, заломлювали і немислимо викривлювали промінь, не даючи змоги бачити далі ніж на метр від джерела світла.
Вартовий розвернувся і, навіть не світячи ліхтарем під ноги, галопом помчав назад до ангару.
Невідомо яким чином ледве вловні Ґремові слова досягли свідомості Левка. Українець розчув, як згори надійшло запитання: «Ти довбонувся, кретине?», — і, що найдивніше, попри густий солодкавий туман у голові зрозумів, що питання адресується саме йому.
«Згори? Чому воно прийшло згори? — мелькнуло в одурманеній макітрі. — Зі мною що, говорить Господь?»
ebooksa