Коли італієць повернувся, ведучи за собою, мов рабів на каторгу, двох пригнічених і сонних індіанців (це ж треба, яке щастя — працювати на кухні в неділю), салат стояв на столі повністю готовий: посолений, перемішаний і политий олією.
— Я доробила салат, — похвалилася Сатомі, розминаючись із кухарем перед виходом з намету.
Марко кивнув, подарувавши їй посмішку.
— Ти куди?
— Мити руки. — Японка делікатно уникнула фрази «йду в туалет».
— Ось же умивальник.
— Ну, Марко…
Чоловік ненароком кинув погляд на миску з салатом і спохмурнів. Його наметане око миттєво вихопило жовті вкраплення у загалом однорідній блідо-блідо-зеленій масі. Подумки він перебрав усе, що кидав у салат, і усвідомив: нічого жовтого там бути не може.
— От чорт! Я — тугодум! Так би й сказала. — Марко вигнітив з себе посмішку. Цього разу невдало: кухар з нього був кращий, ніж актор. Сатомі відчула, що він її підозрює. — Гаразд, іди.
— Я повернуся.
Рукави її толстовки звисали на плечах, немов здуті повітряні кульки.
Сатомі повернулася, і рукави знову надимались, наче під ними була ще одна кофта.
Мачігуенга у величезному казані домивали рис перед тим, як поставити його на плиту варитися. Марко обсмажував моркву й цибулю для соусу. На стільниці розмерзалися курячі стегенця.
Роботи для японки не було, але вона все одно крутилась на кухні, і Марко припустив, що дівчина не зробила всього, що хотіла. Кмітливий італієць вирішив дати їй можливість. Кілька разів виходив з кухні, нібито у своїх справах, щоразу лишаючись поблизу намету і підглядаючи, то крізь щілину у вході, то через вікно. За п’ятим разом він таки побачив те, що очікував. Не зважаючи на індіанців, які розбирались у приготуванні їжі десь так само, як і в теорії відносності Ейнштейна, Сатомі висипала спершу в каструлю, де булькав соус, а згодом і на тацю зі стегенцями жовтувате зілля. Поки вона витягала його з сумки на поясі, Марко ще дозволяв собі сумніватися (раптом це якась мегасмачна спеція), але коли дівчина заходилася витрушувати зілля з рукавів, чоловік журливо похитав головою. Ой-йо, приправи не носять у рукавах кофти.
«Срати мені й плакати, малята хочуть потруїти нас усіх, — зауважив Молінарі; трохи поспостерігавши і поміркувавши, він прийняв рішення: — Треба сказати Амаро».
«Марафет»[155] не допомагав.
І Амаро втомився його втягувати. Після затяжки його попускало секунд на тридцять, щонайбільше — на хвилину, а потім біль (
Ніздрі розпухли й палали. Перуанець більше не розрівнював порошок у доріжки, не подрібнював грудки — просто черпав його довгим нігтем на мізинці і закладав у ніс. З лівої ніздрі стікали мутнуваті шмарклі. Під правою шмарклі змішувались з кров’ю. Кров капала на стіл, змочувала кокаїн, перетворюючи його на бурі кавалки (після такого, по суті, непридатні для вживання), але недоростку все було по цимбалах. Біль (
За останні півгодини він вдихнув чотириста міліграмів порошку[156], що для людини зі слабшим серцем мало б закінчитися стрімким провалом у кому і смертю. Траплялись моменти (налітав особливо болісний вал), коли Амаро був не проти померти, але той самий біль, що так мучив бідолашного коротуна, втримував свідомість на плаву.
Зрештою перуанець здався. Притримуючись за стіну своєї просторої кімнати в надрах Твердині, чоловік почовгав до металевої скрині в кутку. Тремтячими руками видобув ключа, відімкнув кришку і дістав зсередини пенал зі штучної шкіри, що застібався на блискавку. Провагався кілька секунд, думаючи, що, може, не варто цього робити, може, минеться саме по собі (або кокаїн нарешті почне діяти), але новий спалах болю зігнув його навпіл і розвіяв останні жалюгідні рештки осмисленої волі. Не розгинаючись (голова боліла найбільше, коли він тримався у вертикальному положенні), Амаро дістався до ванної, де з металевої коробки з-під набору для бриття (леза, гель, одеколон) видобув целофановий пакетик завбільшки з невелику сливу, перетягнутий резинкою. Пакетик виглядав точно так само, як і той, з якого годину тому карлик розсипав по поверхні стола «марафет». Тільки порошок був не білого, а сіро-коричневого кольору.
ebooksa