Семен прикусив краєчок нижньої губи і не перечив. У такому стані суперечити Левку було марно.
— Я допоможу, — граційно нагнувшися, Сатомі впірнула до намету-їдальні.
Марко Молінарі, напнувши на голову велетенські навушники «Panasonic», не почув її. CD-плеєр «Walkman» лежав поряд на столі. «Fear of the dark… Fear of the dark… I have a phobia that someone’s always there[152]», — бубнів італієць, підспівуючи Брюсу Дікінсону[153], хоча виходило у нього просто препаскудно. Пританцьовуючи, він витягав тарілки з допотопної посудомийної машини.
— Марко! Агов! — гукнула японка.
Кухар обернувся, ледь не впустивши стопку мисок. Притиснув тарілки до живота і стягнув вільною рукою навушники на шию. Музика лунала так гучно, що навіть з відстані п’яти метрів Сатомі могла розрізнити мелодію.
— хрипко витягував патлатий Дікінсон. У 1992-му він був кудлатий, як американський кокер-спаніель).
— О, привіт, східна красуне!
На мікроскопічний відрізок часу подив у очах Марко змінився чимось гнітючим і чорним, мов венозна кров, чимсь таким, що разюче відрізнялось від тваринячої хіті, яку Сатомі не раз зауважувала в поглядах чоловіків із ватаги Амаро Кіспе чи у найбільш нахабних мачігуенга. Та вже за мить тінь збігла з лиця, і Молінарі посміхався найприязнішою усмішкою у всесвіті.
— Я допоможу тобі з обідом, — сказала дівчина.
Марко вимкнув плеєр і зиркнув на наручний годинник.
— Ще рано. Я збирався починати десь після одинадцятої. — Кухар, ледь вигнувши брови, прискіпливо вивчав обличчя японки, стежив за кожним м’язом. — Двоє мачігуенга допомагатимуть мені, оскільки картоплю чистити не треба, я ризикну і довірю їм плиту. Крім того, сьогодні неділя… коротше, — італієць підморгнув їй, — можеш відпочивати.
— О’кей, — знизала плечима Сатомі (але не відступила ні на крок). — просто…
— Ну?
Дівчина ворухнулась, рукава напнулися. Він уважно дивився і вразився: що у неї під кофтою? Ще одна кофта? Невже круглолицій так холодно?
— Не хочу вертатись туди. — Кивком голови вона показала на вхід у підземелля.
— Чого?
— Сваряться, — на ходу вигадувала дівчина.
— О-о… чоловіки. — Марко прицмокнув язиком. — Тоді заходь, візьмемось за салат, до обіду не прокисне, а коли прийдуть ті два варвари, будемо просто командувати. — Сатомі хіхікнула. Кухар спитав, не дивлячись на неї: — А чо’ сваряться?
— Та через усе потроху. — Японка зробила невиразний жест руками і… зашарілася. — А тепер ще й через мене.
— Хто? — Італієць знову підморгнув, витягаючи на стіл ножі і залишки овочів.
ebooksa