Твердиня

Першим, до чого він наблизився, стало тіло перуанця з ватаги Амаро Кіспе. Хлопчина помер давно і встиг задубіти. Біля голови лежали засохлі рисові зернята, недожовані шматки курятини і салат. Він вихаркував їжу вже після того, як його поранили. «Отже, все сталося вчора під час обіду…» Джейсон ковзнув поглядом по почорнілій вогнепальній рані на животі вартового (Род і Лу стриміли по боках, тримаючи М16 напоготові) і потюпав далі. Підходячи до Роджера (ґевал тупцяв на місці, втупивши погляд у землю), сивочолий сповільнив кроки.

— Якого хріна ти голий? — витиснуті крізь натягнуті губи слова зі свистом розсікали повітря. Не зовсім ті слова, якими Джейсон хотів би зустріти відданого стрільця, але інакше він не міг.

Чоловік шалено дратувався. Він боявся, але не за себе — за Паїтіті, боявся, що все накриється мідним тазиком якраз тоді, коли справа зрушила з мертвої точки (росіянин копнув дуже глибоко, глибше ніж Джейсон насмілювався сподіватись…), боявся, що налагоджена й вишколена ним структура розпадеться через… він уявлення не мав, через що. І це дратувало ще більше.

Лу і Род кидали занепокоєні погляди на товариша.

— Ти мене чуєш, Роджере? — спокійніше звернувся Джейсон. — Що тут сталося? — зважаючи на шум вертолітних лопатей, говорити доводилось голосно.

Роджер Зорн повільно повернув голову.

— Я… не… зна… ю… — по складах промовив стрілець.

Зустрівшись із ним поглядом, Джейсон насилу переборов дрож, що шугнула по тілу. З обличчя Роджера відгонило розгубленістю й переляком. Що могло статися, щоб перелякати стокілограмового здорованя, який воював із «Blackwater» в Афганістані? У мозку Джейсона зародилась четверта ймовірна версія вчорашніх подій: щось кошмарне і древнє прорвалося з надр Паїтіті, щось таке, чому навіть назви немає, і відтрахало всю його групу. Обдивившись Зорна, він не знайшов на ньому жодної подряпини.

Перемістившись ліворуч, сивочолий став над Левком. Опущений ствол М16 цілився точно в груди українця. Джейсон помітив мокру пляму спереду на джинсах, з чого зробив висновок, що хлопець живий. Мертві не пісяють. Копнув його носаком похідного черевика з високими бортами, який завше надягав під час вилазок у пустелю, і грубо проказав:

— Hey! Do you fucking hear me[170]?

Левко відкрив очі і намацав очима овальне обличчя Джейсона. Х’юз-Коулман копнув хлопця ще раз.

— Ти чого тут розлігся? Відповідай!.. Що з тобою сталося?

Левко поворушив губами, проте нічого членороздільного витиснути йому не вдалося. Кожна губа рухалась сама по собі, унеможливлюючи осмислене мовлення.

— Де твої друзі?

Хлопець похитав головою, мовляв, не знаю. Щось таке майнуло в Левкових очах, що Джейсон повірив йому.

Сивочолий віддалився, думаючи, що другий з вигаданих ним варіантів відпадає. Якщо українець на Твердині, та ще й у такому ж незбагненно-пониклому стані, як і Зорн, значить, студенти ні до чого. Чоловік змінив би свою думку, якби обернувся і зауважив, як збуджено переливаються очі Левка, поки він крадькома стежить за тим, куди далі посуне Джейсон. Очі людини, що нічим не переймається, не можуть так світитися.

— Джейсоне, — крізь шум «Мі-17» долинув рипучий голос Рода Холмґрена, — треба з цим щось робити.

Джейсон звів голову. Род показував на середній барак, крізь дах якого ліз чорний дим. Швидко оцінивши ситуацію, чоловік прийняв рішення:

— Лу, лишаєшся тут і прикриваєш нас. Роде, бігом за мною.

Вони кинулись до дерев’яного ящика з вогнегасниками, що стояв поруч з генератором «JCB G500QX». У ящику були чотири вогнегасники, досить потужні, щоб загасити тритисячолітровий дизельний бак генератора, якби той загорівся. Схопивши по одному, Род і Джейсон ввірвались у барак. За п’ять кроків від входу висилася грандіозна (аж до стелі) купа палаючих матраців. Хтось постягував матраци з двоярусних ліжок, наскладав з них піраміду і підпалив. Поблизу кучугури ницьма лежав індіанець.