— Ближче до суті, Амаро, — підхльоснув Джейсон.
— Е, — розгубився пігмей. — О’кей. Зараз ти усе зрозумієш, босе. — Він нахилився і підняв із землі ноутбук. На щастя, лептоп не відключився після падіння. — Коротше, дивись, що я знайшов. — Амаро показав чоловіку фотографію.
Джейсон не глянув на знімок. Його очі блукали по тілу Сьоми.
— Це ти його?
Недоросток покосився на мертвого росіянина і затараторив:
— Глянь на фотокартку, Джейсоне. Малюків було п’ятеро. Розумієш, що це означає? Десь є шмаркач, який знає, куди прямували наші студентики, і — що вже геть погано — який знає, що вони звідтіля не повернулись.
— Для чого було вбивати? — Джейсон не зводив металевого погляду з бездиханного тіла Семена.
Кіспе ощирився:
— Хе, Джейсоне, як ти любиш казати — вимушені заходи, я ж мусив дізнатись ім’я п’ятого і таки зміг його витягти. Хлопця звуть…
— Ян Фідлер, — випередив його Х’юз-Коулман.
— О, — вражено роззявив рота пігмей, втямивши, що його головний козир виявився пустушкою.
— Я знав про нього з самого початку.
— Як? — Пігмей розгублено і якось по-дитячому ображено закліпав. — Звідки?
— В їхніх речах знайшли бронювання зворотного рейсу. На п’ять прізвищ. Останнє з яких було Jan Fidler. І якби ти виймав голову із задниці, Амаро, перед тим як нею думати, то здогадався б, що зараз я відлітав, щоби вирішити цю проблему.
Несподівано Левко зауважив, що від гелікоптера відділилась іще одна фігура. Хлопець здригнувся, відчуваючи, як м’якшають коліна. То був рудий. Чоловік віддалився на десять кроків від «Колібрі» і застиг, дослухаючись до розмови.
— Для чого було вбивати? — повторив Джейсон.
— Джейсоне, аміґо, не розумію, через що стільки галасу. Це ж бранці, чужаки, ми все одно збирались їх…
— Таки збирались, — знову обірвав його сивочолий. — Їх. — Він показав пальцем на Лео, Сатомі і Ґрема. — Не його. — Перевів палець на тіло Семена.
Амаро набурмосився.
— А тому я повторюю своє запитання: для чого було вбивати саме
ebooksa