Твердиня

У Левка в очах потемніло від спопеляючого відчуття дежа-вю. Ситуація нагадувала їх перший день у Паїтіті: те саме місце, майже ті самі пози.

— Щось ви дуже бліді.

Спершу Левку здалось, що Амаро пародіює сивочолого, але згодом він зрозумів, що коротун всерйоз наслідує сивочолого, копіюючи не лише слова, але й жести.

Сьома застогнав. Сатомі безгучно плакала.

«Коло замикається, — подумав українець. — Цей день стане нашим останнім днем на Паїтіті».

Коротун, піднявши загострене підборіддя, ковзнув поглядом по росіянину і японці. Він виглядав карикатурною, шаржовою копією Джейсона. Зненацька пігмей різко крутнувся і підступив до Левка.

— Пам’ятаєш свій перший день тут, ґрінґо? — Вилуплені очі навіжено зблискували, повіка дриґалась. Амаро водив у повітрі своїм ножищем, але замість наганяти жах викликав асоціації з карликуватим дітлахом, що бавиться татовим мисливським ножем. — Скільки, ти сказав, вас тоді було?

Левко відірвався від споглядання довгого ножа (на Амаро не дивився, боявся, що не втримається від недоречної посмішки) і перевів погляд на ноутбук, що стояв на столі за два метри від нього.

— Четверо, — відказав хлопець. — Нас і зараз четверо, Амаро. — «Чи ти думав, що ми почнемо тут розмножуватись?»

— Це добре. — Коротун забрав руки за спину, сховавши ножа. — Бо я теж пригадую, що ти казав про чотирьох.

Українець придивлявся до ноутбука, намагаючись розгадати, для чого Кіспе приволік сюди лептоп, коли раптово побачив таке, що пропалило нутрощі вогнем.

З одного з USB-порталів стирчала чорна флешка «Kingston Data Traveler».

Його флешка.

За секунду він усе збагнув. Серце немов облицювали кригою, а потім обвили колючим дротом. Кров, здавалося, зупинилася.

— Хе-хе, — прокректав Амаро, цього разу вдало відтворивши Джейсона. — Щось не так? Що з обличчям, ґрінґо?

Левко покосився на товаришів, проте ніхто з них, схоже, не розумів, що відбувається. Семен здогадувався, але не розумів.

— Якщо ти стверджуєш, що ви подорожували вчотирьох, — недоросток відступив на два кроки, опинившись біля столу, і лівою рукою неспішно розвернув ноутбук монітором до хлопців та дівчини, — то, може, скажеш, хто це такий? — Кіспе постукав кінчиком ножа по м’якій поверхні екрану.

На монітор виводилась фотографія. Остання, яку вони відзняли перед розставанням з Яном Фідлером. Вони стоять, обнявшись; на задньому плані — не в фокусі — двоповерхова хатина Тора Сандерса, за нею — кудлатий ліс, ледь сповитий сирою імлою. Стоять уп’ятьох. Сьома і Ґрем посміхаються; обличчя Яна Фідлера змучене, проте в очах просвічує радість від усвідомлення того, що він залишає сельву; лице Сатомі нічого не виражає, японка дивиться точно в об’єктив, витягнувши губи немов професійна модель; Левко зирить убік і хмуриться, думаючи про те, що Сатомі поїде в Пуерто-Мальдонадо з Ґремом, а не з ним.

Уп’ятьох.

Амаро тицяв ножем в голову Яна.