— Скільки?
— П’ятсот дев’яносто дев’ять євро, — не думаючи, відповіла дівчина.
— Ти знущаєшся?! — Левко ледь не всівся гепою на мокрий пісок. — Ми за переліт не набагато більше заплатили!
— А ваша скільки? — Сатомі зиркнула на безформну лискучу ганчірку, якій Семен намагався надати конічної форми.
Левко заплатив за намет двісті сорок дві гривні.
— Тридцять баксів…
Тепер уже японка ледве встояла на ногах.
— І що це за бренд?
— Бренд? — вигнув брови українець. Гигикнув: — Бренд називається «китайський».
— Як-як? — Левко промовив слово «китайський» українською, і Сатомі не зрозуміла. — Ки-тся-ки?
— Так, правильно — «китсяки», найпопулярніший бренд в Україні.
Спохватившись, Лео покинув Семена і став допомагати дівчині, крадькома зиркаючи, як звабливо проступають груди під мокрою футболкою. Спочатку «Unna» впала (хлопець і дівчина розреготались: вони й так промокли до тріски, їм було все одно), але за другим разом рожеве шведське чудо гордо напнулось посеред табору. Сатомі подарувала хлопцю чарівну посмішку і полізла всередину…
Перший день у джунглях (30 липня 2012 року) видався жахливим. Мандрівники рушили пізно, оскільки проспали, а потім довго пакували речі.
У другій половині дня двічі налітала така злива, що потоки води в буквальному сенсі припинали до землі. Дощовики порвалися протягом десяти хвилин, взуття промокло і стало муляти, мокрий одяг липнув до тіла і тягнув до землі. За шість годин вдалося пройти трохи більше від трьох кілометрів.
Ввечері хлопці й дівчина почувались настільки втомленими, що навіть не готували їсти. Повечеряли беконом і крекерами, сяк-так напнули намети і повалилися спати. Москіти не дошкуляли, тому Левко, підстеливши каремат і закутавшись у спальник, ліг під відкритим небом. Провівши вчорашню ніч «під одним дахом» із Семеном, він геть не виспався. Лігши, українець увімкнув «Garmin GPSmap» і заніс у пам’ять координати першої стоянки. То було останнє, що він запам’ятав перед тим, як відключитись.
Пітьма була цупкою й вогкою. Просякнуті чорнотою нетрища стялись, ущільнились під навалою темряви, але не затихали ні на мить. Десь хруснула гілляка, в іншому місці щось зашурхотіло килимом з підгнилого опалого листя, востаннє пискнув гризун у пазурах нічного птаха. Зрідка тишу порушували різкіші звуки: рипіння дерева під вагою великого хижака або відчайдушний, але недовгий передсмертний лемент тапіра чи коати[90]. Ближче… Далі… Іноді над головою. Пітьма робила реальність пласкою, розчиняла об’єм. І тільки нічні звуки, хоч і моторошні, повертали відчуття простору. Хащі не мовчали. Вони дихали: боязкими, ледве чутними схлипами, немов беззахисна жінка, ув’язнена в темній кімнаті з маніяком.
Левку знадобилося трохи часу, щоб збагнути, що він прокинувся і лежить із відкритими очима. Хлопець раз чи два лінькувато кліпнув і переконався: великої різниці нема. Так чи так — сама чорнота. А тоді замислився. Зазвичай він спить добре. Прокидається рідко, та й то через настирний поклик сечового міхура або ущипливий свербіж у залежалих кінцівках. Зараз у туалет не хотілося; ані в руках, ані в ногах не відчувалося свинцевої важкості застояної крові. Його розбудило щось інше.
Нічні джунглі — не вельми комфортне місце навіть для людей зі сталевими нервами. Форкання, шелест, шкряботіння, що линули звідусіль, могли навіяти що завгодно. Через хвилину, начебто не виявивши нічого підозрілого, хлопець почав засинати.
Занурившись у перехідний стан, де розмиваються межі між реальністю і сном, Левко побачив майстерню Ґуннара Іверса. Цілі стоси запилюжених, переважно бездарних картин, пензлі, вимазані фарбами ганчірки, трухляві мольберти. У свідомості воскрес момент, коли старий художник уперше підсунув йому карту зі шляхом до Паїтіті. Хлопець пригадав, що попервах ледь не розсміявся, але згодом узяв папірець до рук. По тому він узявся розпитувати Ґуннара про Перу, про руїни, про шлях до Твердині, але у теперішньому сновидінні (чи то в напівсвідомому маренні) Левко відштовхнув листок назад, тим самим відгороджуючись від Паїтіті, інкських таємниць і поїздки до Мадре-де-Діос.
А далі покривало хмар над нетрями потоншало, а тоді нечутно порвалося, відразу в кількох місцях. Крізь прогалини з розпливчастими краями на землю ринуло місячне світло. Надломлюючись об гілки, натикаючись на колючки, воно стікало ліанами вниз, заповнюючи галяву, на якій отаборилися хлопці і їхня подруга. Левко з подивом виявив, що його очі досі розплющені. Тепер крізь напівопущені повіки він розрізняв стіну заростей, що оточили табір. На кілька секунд дві картинки наче наїхали одна на одну: хлопець зиркав на посріблені місяцем джунглі крізь стокгольмську майстерню Ґуннара. Із загрозливого, вкутаного чорним туманом муру, немов вузлуваті лапи лісових покручів, стирчали гілки. Вони прохромлювали Ґуннара наскрізь, залазили йому в груди, черево. Старий намагався щось говорити, проте Лео його більше не чув, а наступної миті швед побляк і щез. Слідом за ним розтанула художня студія.