— До біса навігатор, лишилось кілька кілометрів! Сьомо, скажи йому, — гарячкував українець, кидаючи багатозначні погляди на росіянина (
— Зате яких кілометрів… — хитав головою Ян, косячись у бік джунглів.
Левко цокав язиком і зітхав з виглядом людини, яка втомилася сперечатися з розумово відсталими.
Сьома мовчав, по черзі повертаючи голову на того, хто брав (чи то пак перехоплював) слово.
— Ти впевнений, що ми дійдемо до Аппер-Вінкер-Лейк без допомоги «Garmin’а»? — Сатомі зазирнула в очі Левку.
— Абсолютно. — Хлопець стукнув кулаком по нозі. — Бляха, ви наче в похід ніколи не ходили. Достатньо компаса.
— А що далі? Як ми вийдемо до нижнього озера? Як знайдемо кам’яну дорогу? — не заспокоювався американець.
— Забудьте про карту. Озера є, вони там. — Левко витягнув руку на південь. — Ми це знаємо, ми бачили їх у «Google Earth», і, щоб дістатись туди, нам не потрібен GPS-навігатор. Не шукайте проблем там, де їх немає. Скільки разів за минулі три дні ви зазирали в карту? — Хлопець обвів поглядом товаришів, вони помовкували. — Отож бо й воно. Бо то не карта, а ілюстрація до інструкцій, як дійти до Паїтіті.
— Але ж навігатор… Ми можемо прошляпити озеро і не дізнаємось про це.
Українець скорчив презирливу міну.
— Half empty bottle man[91]. — Це він про Ґрема. — Навігатор запрацює, я впевнений. Гадаю, проблема зі зв’язком тимчасова. — «Garmin GPSmap 78s» лежав перед українцем, на екрані перманентно блимав напис «CONNECTING TO A SATELLITE…», проте з’єднання не встановлювалось. — Навіть якщо сьогодні-завтра зв’язок не відновиться, до Лоуер-Вінкер-Лейк якихось п’ять кілометрів!.. О, боги, не кажіть мені, що ми пролетіли пів-планети, щоб відступити за крок від мети.
«Ну, не за крок, — подумав росіянин, — але…» Він не поділяв Левкового ентузіазму. Магнітний компас — ненадійна штука, і в таких нетрищах вони можуть почати намотувати кола навіть на десяти квадратних кілометрах простору. Враховуючи, що ні в кого з них немає засобів зв’язку з цивілізацією, такий розвиток подій, м’яко кажучи, небажаний. Водночас Сьома не хотів згущувати фарби.
— Не сваріться, — втрутився він. — Не встигли відійти від Ріо-де-лас-П’єдрас, а вже кидаємось один на одного. Давайте так: вирушаємо на південь, щоб якнайшвидше досягти Аппер-Вінкер-Лейк і Лоуер-Вінкер-Лейк. Біля нижнього озера шукаємо початок кам’яного шляху, який описував Ґуннар. Якщо не знаходимо тракту і GPS-навігатор не вмикається, ми повертаємося. Згода?
— Так, — сказав Левко.
— О’кей, — знизала плечима японка.
— Добре, — після паузи погодився Ян Фідлер.
— Пообіцяй, що дамо задній хід, якщо біля Лоуер-Вінкер-Лейк «Garmin» не ловитиме сигнал, — прискіпався Ґрем.
— Обіцяю, — стримано всміхнувся Семен.
— Тоді я в ділі.
Небо затягувала однорідна попеляста імла, протискаючи сонячні промені у вигляді розсіяного світла, але не пускаючи у верхні шари атмосфери парникове тепло. Мандрівники в буквальному сенсі стікали потом. Якщо на шию чи на тулуб під пахвами всідався москіт, бідолаха ризикував втопитися.
ebooksa