Донор для небіжчика

— Що? — не зрозумів Гера.

— Мені не подобаються твої очі, хлопче, — Гері здалося, що зараз той п’яний не більше, ніж кожний з них. — Я в них щось бачу, але не розумію… Та припини дивитися, мать твою!

Палаючий сірник обпік Гері пальці; він різко кинув його на землю і здивовано глянув на Алекса:

— Чого він хоче? Ти що-небудь зрозумів, Ал?

КЛАЦ!

Алекс скептично примружив очі:

— А ти хіба ще не помітив, що він… Якщо ти йому не подобаєшся… — він простягнув руку за сірниками. Гера віддав їх йому.

У пам’яті вже вдруге за цей день виплив старий фотооб’єктив із бездонною прірвою діафрагми, яка все розширюється, розширюється…

КЛАЦ!

Алекс спритно запалив сірника:

— Не зрозумію, чим вам не подобається мій друг.

— Тобі й не треба розуміти… — спокійно відповів той, підкурюючи. — Дякую, — він затягся цигаркою і знову відкинувся на спинку лавки.

Тепер Гера був упевнений, що чоловік абсолютно тверезий. І чомусь його це зовсім не здивувало.

— Ну й фіг з тобою, — сказав Алекс. Правда, ледь чутно, розвертаючись услід за другом.

КЛАЦ!

* * *

Їхні місця були в середині залу, але вони подалися в останній ряд; на ранковий сеанс людей зібралося небагато, тож коли погасло світло, з’явилось відчуття, що вони залишилися зовсім самі у величезному темному залі й тільки для них загорівся широкий екран по іншу сторону тихої прірви рядів.

Під час фільму Алекс побачив, як Гера обережно кладе руку Марині на плече, а потім так само обережно цілує її — спочатку в щоку, а коли вона, не повертаючи голови, починає усміхатися — в губи. Алекс уперше в житті відчув ревнощі. Може тому, що Марина йому теж подобалася, а його дівчина здавалася йому довгою і худою, як глиста. Але саме Гера ініціював знайомство, і першість вибору належала йому. Якби в Алекса вистачило духу того дня не ховатися за спину друга, а підійти першим, то Марина зараз…

Після сеансу Анжела нагородила Алекса красномовним поглядом, у якому явно читалося й розчарування, і презирство — поглядом, яким жінки обдаровують нерішучих чи боягузливих чоловіків.

Але головне було не в цьому: Алекс раптом побачив, що Анжела не краща й не гірша, ніж її подруга, вона просто інша, а він — дурний шмаркач. Цей погляд він буде пам’ятати ще багато років, як і Анжелу, тому що саме тієї миті пообіцяє собі, що жодна в світі жінка більше не матиме права так на нього дивитися.

Пізніше він зрозуміє, що на Довгому Шляху чоловік і жінка саме без слів говорять одне одному найважливіші речі. Через десять років він випадково зустріне її на вечірці в друзів, а ще через п’ять вони одружаться. І тільки на четвертому році спільного життя, згадуючи шкільні роки, раптом з’ясують, що колись вони вже були знайомі; згадають цей вересневий день і воскресять у пам’яті його деталі, навіть придбають касету з відеозаписом того фільму. І щоразу сміятимуться й вигадуватимуть нові деталі.