Ганнібал

— Як вам щось спаде на думку, де взагалі може бути та папка, ви мені зателефонуєте?

— Ми проведемо те, що звемо «глобальним пошуком». — мовила міс Корі, смакуючи вираз. — Але не думаю, що щось знайдемо. Багато речей просто покинули, не ми, а працівники метадонової.

У кавових чашок були товсті обідки, через які переливається кава. Дивлячись, як Айнелл Корі важкою ходою, мов пекельне знамення, йде геть, Старлінг випила півчашки кави, підклавши під підборіддя серветку.

Старлінг потроху приходила до тями. Вона розуміла, що їй щось надокучило. Може, то була вульгарність чи й гірше — відсутність смаку. Байдужість до речей, що милують око. Навіть образ королеви снафу[33] кращий, аніж ніякий, — це факт, хочете ви чути це чи ні.

Старлінг пошукала в собі ознаки снобізму й вирішила, що для снобізму в неї замало приводів. Потім, розмірковуючи про смак, згадала Евелду Драмґо, яка мала його вдосталь. Від цієї думки Старлінг знову закортіло поглинути саму себе.

Розділ 11

Отож Старлінг повернулася в місце, де все для неї розпочалося, у Державну балтиморську лікарню для психічно хворих злочинців, тепер покинуту. Стара коричнева будівля, дім болю з позабиваними вікнами й дверима, перетягнутий ланцюгами й позначений графіті, чекає на техніку для знесення.

Лікарня почала занепадати задовго до того, як під час відпустки зник її директор, доктор Фредерік Чилтон. У зв’язку з подальшим викриттям нераціонального використання коштів, а також ветхістю самої будівлі законодавчі органи мусили обрізати фінансування. Деяких пацієнтів перевели до інших закладів, інші померли, а ще чимало тинялися торазиновими зомбі по вулицях Балтимора через недолугу програму амбулаторного лікування, і чимало їх замерзло на смерть.

Стоячи перед старою будівлею, Кларіс Старлінг зрозуміла, що встигла перепробувати всі інші варіанти, бо не хотіла знову приходити в це місце.

Доглядач запізнився на сорок п’ять хвилин. То був приземкуватий, старший чоловік із черевиком на високому підборі та зі східноєвропейською зачіскою, яку, певно, йому зробили вдома. Він задихано провів Старлінг до бокових дверей, за кілька кроків далі тротуаром. Замок вибили вандали, і на двері почепили ланцюг із двома навісними замками. Між ланками назбиралося пухнасте павутиння. Трава, що проростала крізь щілини в сходинках, лоскотала кісточки Старлінг, поки доглядач бабрався з ключами. Під вечір набігли хмари, світло стало зернистим і не утворювало тіней.

— Цю будівлю добре не знаю, тіки дивлюсь пожежні сигналізації, — сказав чоловік.

— Ви не знаєте, тут збереглися документи? Якісь картотеки чи записи?

Він стенув плечима:

— Після больниці тут метадонова клініка була, скікись місяців. Вони в підвал усе знесли, кроваті, постелі, не знаю шо ще. Пагано для моєй астми, пліснява, дуже пагана пліснява. Матраци на кроватях у плісняві, пагана пліснява на кроватях. Дихать там не можу. Сходки високо на мою ноґу. Я б показав, дак…

Старлінг була б рада компанії, навіть його, але доглядач її б уповільнив.

— Ні, йдіть. Де ваш офіс?

— Далі по кварталу, де раньше була та контора з водійськими правами.

— Якщо я не повернуся через годину…

Він поглянув на годинник.

— Через півчаса мені вже треба йти.