– Коли вже почали про совість, дуже прошу таки взяти назад свої слова, – відчеканив Борис.
– Ні в чому покійного Євгена не звинувачую. Царство Небесне, земля пером.
– Дякую, – статечно промовив чоловік. – Є ситуації в житті, є моменти, коли слід пробачати одне одному задавнені образи.
– Можу я теж про дещо попросити? – не дочекалася відповіді, повела далі. – Давайте взагалі більше не повертатися до цієї теми. Розмова неприємна всім присутнім. Згода?
– Згода, – вони відповіли хором.
– І дайте мені вже спокій нарешті. Робіть свої справи, я займуся своїми.
– Дуже мило з вашого боку, Ольго.
– Тобто, Галю?
– Спершу самі пропонуєте їхати разом. Навіть наполягаєте. Фактично тягнете нас із чоловіком за руки сюди. Тепер, бачте, ми маємо дати вам спокій.
– А ви не задоволені, що я тут усе за вас вирішувала? Опікала вас, годувала, поїла, чорт забирай?
– Дорікніть нам ще шматком хліба, – Галина випнула підборіддя.
Борис поклав їй руку на плече.
– Ми все з’ясували. Є люди, котрі забагато думають про себе.
– Ви це мені? – Ольга думала, Заплави більше нічим її не здивують.
– Бажаємо вам у всьому розібратися й знайти Яну.
Подружжя зібрало речі швидко, злагоджено й мовчки. Коли виходили, попрощався тільки чоловік. Жінка намагалася не дивитися в її бік, й Ольга вкотре зробила висновок: світ населений дуже дивними людськими істотами.
Лишившись сама, знову заплющила очі, зручніше вмостилася в кріслі, спробувала розслабитися, згадуючи принагідно заняття з йоги. Ніби вдалося. Здається, навіть трохи задрімала. Не чекала стуку в двері, тож здригнулася. Крім Заплав, ніхто проситися не міг. Сто відсотків забули якусь жіночу дурничку.
– Що знову? – видихнула Ольга, широко розчахнувши двері.
– Здрастуйте.
На порозі – незнайома жінка, років сорок п’ять, коротко стрижена, попри спеку – у строгому діловому костюмі темних кольорів. Але Ольга впізнала незнайомку. Бачила її кілька годин тому в приймальні начальника поліції.