Темні таємниці

– Згодна. Він хто?

– Чотар його прізвище. Колись працював у карному розшуку. Та його тут багато хто знає.

– Щось на кшталт приватного сищика?

– Боже збав! Самі побачите, Олю. Поговоріть із ним, правда. Дай Боже, аби склалося все.

4

За свої сорок років Ольга Барва встигла побувати в більшості європейських країн, була в Америці, Канаді й Австралії.

У Луцьку ж опинилася вперше. Місто ніби невелике, та все одно незнайоме. Не орієнтуючись на місцевості, довірилася навігатору. Той заморочив порадами повернути ліворуч та праворуч через якусь кількість метрів, закрутив, хоч блукати наче особливо ніде, і нарешті вивів до потрібного місця.

Приватних забудов у місті виявилася більшість. Їхнє розташування не визначало центру чи околиць. Довелося трохи покататися, проте Ольга вже переконалася: заїхала не в самий кінець Луцька, але й від центру віддалилася. За невисоким парканом-сіткою побачила доглянутий одноповерховий будинок. Він мало чим відрізнявся від сусідських. Хіба в інших дворах о цій порі не видно було людей. А тут, на встановленому посеред саду турніку, завзято крутився чоловік у самих спортивних трусах.

Він не зважав на спеку й задуху. Глядачку не помітив, бо висів на перекладині спиною до неї. Навіть зі свого місця Ольга бачила, як блищить від поту м’язиста спина. Спортсмен спритно виконував підйом із переворотом, затим – склепку, після чого повільно, але впевнено перекручувався через голову вниз, завмирав, потому повертався у вихідне положення.

Схоже, комплекс вправ на турніку чоловік уже давно для себе розробив: розгойдавшись, підтягувався, перекидав себе через перекладину, далі крутив «сонце» уже на витягнутих руках.

А як зупинявся, повисав, аби розпочати знову.

Аж тепер Ольга роздивилася: гімнаст робив вправи без спеціальних прихватів, котрими спортсмени часто припинають себе до перекладини, аби раптом не зірватися. Чоловік учепився обома руками, здавалося, намертво. Ніщо у світі не змусить його розчепити пальці, послабити хватку. Те, що він виробляв, чим далі, тим більше нагадувало їй видовище, подібне до циркового номеру.

Нарешті чоловік завершив і зістрибнув на напівзігнуті босі ноги. Амортизація підкинула його м’ячем, він підстрибнув і лиш тепер повернувся до Ольги лицем. Тут вона отримала ще більший шок: на неї дивився літній чоловік, на обличчя – дід, проте з тілом, яке за всіма ознаками належало, звісно, не юнакові, але мужчині в розквіті сил. Як кажуть, у самому соку.

Якийсь час вони свердлили одне одного поглядами. Нарешті чоловік кивнув, зробив рукою вітальний жест і спокійно, з відчуттям власної гідності, посунув у глибину саду. Там Ольга вгледіла саморобну душову кабіну – пофарбовану в зелений колір прямокутну буду з великою залізною діжею на даху.

Спортсмен зник усередині, а збоку, від будинку, вона почула:

– Ви до кого? – й одразу. – Вам риби?

Глянувши ліворуч, побачила іншого мужчину, лице, дуже схожого на літнього гімнаста.

А проте двоє чоловіків були цілковитою протилежністю. На ґанку стояв моложавий, трохи старший за сорок чоловік в обрізаних до колін джинсах та чорній майці з зображенням зовні, на пляшки віскі «Джек Деніелс», ілюстрованим відповідним написом. Мабуть, так виглядав старий фізкультурник замолоду. Проте статура молодшого зовсім не була спортивною. Навпаки, майку напинало кругленьке черевце, не надто велике, а втім, помітне. Узуті в кеди ноги не мали м’язистих рельєфів, як і руки. До того ж, коли він почав спускатися з ґанку, Ольга помітила: кульгає на ліву ногу. Не дуже, проте зграбності рухам це не додавало.

І ще волосся на голові сиве.

Тим часом старший чоловік вирізнявся темною кучмою волосся. Ці двоє мовби помінялися головами. Чи принаймні обличчями.