– Відповідатимуть не за все.
– Це щось змінить? Вадиме, це справді нічого не змінить!
– Усе через шістьох персон, яких краще не чіпати й узагалі лишити в спокої.
– Не краще. Безпечніше.
– Ти відчуваєш небезпеку, Ольго? Тобі погрожували? Із тебе силою взяли слово не рухати справу далі й прийняти, як є?
– Ні, – вона сумно хитнула головою. – Мені пояснили. А я – не дурна. Ще раз кажу: Яна жива. Подібне більше не повториться в Піщаному, просто нема кому цим займатися. У Шацьку вже оновили поліцію майже на сімдесят відсотків. Якої справедливості ти ще хочеш?
– Не знаю.
Чотар зараз говорив чесно.
Він не знав відповіді.
Її не було – такої, яка б усіх задовольнила.
– Вирішувати тобі, – промовив нарешті.
– Я вже вирішила, – Ольга витягла нову цигарку. – Знаєш, тут якось подумала кинути курити. Навіть потерпіла півдня. Потім прийшло інше: здоровий спосіб життя не завжди корисний. Яна – тому приклад.
– Не все, у що ми віримо, правильно. Це хочеш сказати?
– Саме так, – сказала Ольга. – Особливо коли йдеться про віру в повну справедливість. Вона, справедливість, різною буває.
– Та знаю. Мені б не знати.
Вадим Чотар не думав, що посміхнеться у відповідь на легку посмішку Ольги Барви.
Але посміхнувся.
1
Водиш, щоб мені не було нудно (
2
ebooksa