– Йду! – промовив, аби чули всі. – Йду, не стріляйте! Не треба, не треба!
Задкуючи, він почав наближатися до виходу.
– Стій! – наказав Чотар і, коли той послухався, звелів: – Зброю кидай! Тут!
Боєць підкорився. Витягнув пістолет, зігнув ноги в колінах, поклав на підлогу перед собою. Так, із простягнутими руками, відступав далі, аж поки не чкурнув у темну пройму дверей.
Чотар не знав, скільки противників може зустріти ще. Вирішив не думати. Покульгав до Ольги, яка не припиняла екзекуції, хоч удари ставали чим далі, тим слабшими. Зупинився поруч із жінками, промовив:
– Уже все. Досить. Я тут.
Дивно, але подіяло. Ольга зупинилася, дозволила Вадимові взяти себе за плече. Пустила стару лікарку, сповзла з неї, стала на ноги.
– Яна, – повторила в манері заведеної ключиком механічної іграшки. – Яна. Вона десь тут. Її вб’ють.
– Уже ні, – заспокоїв Чотар, відсторонив Ольгу, простягнув руку Тамілі Радзівіл. – Тримайтеся. Вставайте. Ведіть.
Лікарка не поспішала. Полежала, дивлячись у стелю. Потім закректала, поворушилася, незграбно підвелася сама.
– Ви не вийдете звідси, – простогнала.
– Самі ж не вірите, коли так кажете, – відповів Вадим. – Де ви взялися. Чому… Я ще вчора… Щось підказало… Отут… Як побачила вас, відчула – усе. Ось у що не вірила… – Рука лягла на лівий бік грудей. – Отут… – повторила. – Серце…
Обличчя Таміли Григорівни Радзівіл стало біліше за її халат. Вона повільно осіла на підлогу.
Некрасиво завалилася на бік.
– Вадиме… – видихнула Ольга, затуливши долонею рота. Він, скривившись від болю, який повернувся в пошкоджене коліно, присів. Торкнувся пучками шиї, пошукав пульс там. Потім – на руці. Підняв голову, не приховував подиву:
– Ось тобі місцевий клімат. Унікальний, тут живуть довше. А бачиш…
Розпрямився, упевненіше став на ноги, глянув на Ольгу, додав своє звичне:
– Буває.
7
Яну знайшли, відчиняючи одні за одними всі двері, які бачили в освітлених коридорах підземелля.
ebooksa