Умить атакували комарі. Не по одному, як на дорозі – налетіли гуртом, одночасно полізли у вуха та ніс. Ольга навіть чхнула, почала відмахуватися руками й аж тепер остаточно зрозуміла правоту Чотаря, коли той наполягав убратися в щільну куртку з довгими рукавами. Вона швидко застебнулася на всі ґудзики, підняла комір, втягнула голову в плечі. Бридкі комахи не відчепилися, далі шукали й знаходили будь-яку шпаринку для нападу. Поки Ольга відганяла їх від лиця, легенькі голочки почали дзьобати нижче холош. Кровопивці залазили під штани, опановуючи вузьку ділянку між їхнім краєм та верхом черевиків. Жала проштрикували легенькі шкарпетки, й Ольга хвицнула ногою кілька разів, наче так можна струсити комах, надавати їм копняків.
Танцювала так на місці хвилин із десять.
Нарешті трохи призвичаїлася. Знайшла густу замашну гілку на найближчому кущі, відламала її, обмахнулася. Ніби полегшало, принаймні комарина хмара порідішала. Її таки встигли дошкульно вкусити в кількох уразливих місцях, почала чухатися. Від того засвербіло ще більше, й Ольга уявила себе з розчухмареним червоним лицем.
От же ж чорти занесли!
Сама того не помітивши, вона під час нерівної боротьби з комахами заглибилася в хащі. Зі свого місця ще бачила дорогу, що ледь-ледь виднілася між стовбурами. Прикинувши, що все одно відійшла не критично далеко, обережно просунулася вперед. Потім стала так, аби триматися паралельно дорозі, зробила ще кілька кроків.
З-під ніг раптом щось шаснуло.
Не стримавши крику, Ольга відскочила вбік, потім – ще далі, ще. Трохи заспокоївшись, зупинилася, уважно придивилася до трави. У поле зору вистрибнула маленька сіра жабка. Не зважаючи на незвану гостю, котра вторглася на чужу територію, застрибала далі, швидко зникши з очей. Та з іншого боку вигулькнула така сама, мовби її сестра-близнючка. Тепер Ольга вже не злякалася, навіть нахилилася нижче, упершись руками в коліна.
Ураз виявила – ґрунт під підошвами трохи пом’якшав. Зробивши ще крок назад, відчула, як повітря стало вогкішим. Невловимо потягнуло чимось сирим, так відгонило вдома від акваріума. У дитинстві дуже хотіла рибок, і батькам набридло з нею боротися. Він стояв, скляний, величезний, і в обов’язки Ольги входило регулярно чистити його. Процедура дівчині не подобалася, з дитинства була вразливою до бруду. Тож зволікала, як могла, аж поки вода не починала відчутно смердіти.
Запахи, котрі огорнули зараз, нагадали ті, із дитинства.
Гнилувата застояна вода.
Болото, коли вже зовсім точно.
Зрозумівши – далі бажано не йти, Ольга покрутила головою, вишукуючи найкоротший шлях назад.
Внизу знову шелеснуло.
За кілька сантиметрів від лівої ноги проповзла довга сіра змія.
– А-а-а-а! Ма-ма-а!
Високо підстрибнувши козою, Ольга дременула геть, не розбираючи дороги й наштовхуючись на дерева. Зупинилася, коли наступила на м’яке. З-під підошов сочилася волога, небезпека заблукати в болото стала реальною. Позадкувала, знову виходячи на тверде.
І враз дійшло: в полі зору нема дороги.
Хай вона сто разів проклята, але для Ольги Барви зараз була рятівною.
– Егей! – крикнула обережно, а тоді голосніше, дзвінкіше: – Агов! Ау! Я тут! – і нарешті не витримала: – Вадиме! Чотарю! Я тут, поможіть!
Заклик відбився легкою луною.
ebooksa