Темні таємниці

– Вимотав цей день.

– Відпочивайте.

– Я б таки спустилася в бар. Не поїсти, так, на келих вина чи коньячок, що в них там є. Ви ж ніби казали – вживаєте.

– Але не зловживаю.

– Коли так, не крутіть носом. Я пригощаю, не обговорюється.

– Слухаюся.

Дочекавшись, поки Ольга зайде до себе, Вадим відчинив свої двері. Переступив поріг, глянув під ноги. Завмер, озирнувся через плече. Потім зачинився зсередини. Крекчучи, нахилився, підняв те, що побачив. Заховав у задню кишеню штанів. Скинув куртку, присів на край ліжка, випростав скалічену ногу.

Зсунув брови.

Витяг мобільник, набрав номер.

– Так-так, – почув голос Ольги. – Щось сталося? Я в душ іду.

– Хотів сказати: відпочивайте, не поспішайте нікуди, – мовив, щосили намагаючись звучати безтурботно. – Я прогуляюся трохи. Проведу таку собі рекогносцировку на місцевості. Або мене наберіть, або я вас. Будуть сили й бажання – підемо на коньяк. Ні – хай собі, полягаємо спати й набиратися сил.

– Маєте план на завтра?

– Іншого, крім навідати Піщане, у голову не заходить.

Сліди вашої доньки, наскільки розумію, загубилися там.

– Згода, – Ольга трохи помовчала. – Знаєте, Вадиме, ви діло кажете. Ще не знаю, чи матиму сили виходити в той бар. Подумаю.

– Я теж. Відпочивайте, Олю.

Завершивши розмову, Чотар подумав – і перевів телефон у беззвучний режим.

Покрутив ковіньку в руці, підвівся. Годинник показував початок сьомої вечора.

Спираючись на палицю, вийшов та спустився сходами. Бар у готелі був невеличким, відвідувачів майже не було. Парочка у кутку біля вікна, молодик біля шинквасу. Нудився сам, бармен кудись відлучився. Виглядав богемно чи підозріло, то вже як сприймати. Витерта футболка з портретом Боба Марлі, акуратно розірвані на колінах джинси, сандалі на босу ногу. Волосся не аж таке довге, та все одно вистачало, аби забрати ззаду в невеличкий мишачий хвостик.

Коли Чотар примостився поруч, молодик зміряв його поглядом, потягнув пиво з кухля.