– Цить! – Чотар свердлив молодика гострим поглядом. – Ким би не був, ти стежив за мною. Я в Шацьку у приватних справах. Але навіть якби був удома, в Луцьку, чи приїхав би сюди відпочивати, мені б усе одно не сподобався такий хвіст.
– Пустіть, я все поясню…
– Це все, що ти хочеш сказати?
– Ні… Боляче…
– Не чую.
– Будь ласка.
На робоче місце саме повернувся бармен, повнявий стрижений хлопчина в білій тенісці з емблемою готелю. Зацікавлено зиркнув на Чотаря. Тим часом Вадим забрав ковіньку. Максим миттю відсунувся далі, видихнув:
– Два пива.
– Рибну тарілку бажаєте? – ввічливо й сухо.
– Потім, – у тон відповів Чотар. – Ми он там сядемо. Максим скривився, закульгав до столика. Вадим посунув за ним із виглядом конвоїра. Сів так, аби будь-якої миті знову дістати нового знайомого ковінькою. Почепив її вигнутою ручкою на спинку стільця, перехопив напружений Максимів погляд, кивнув.
– Правильно. Обережним будь. Тепер від самого початку: хто такий, чого від мене треба.
– Можу тільки повторити. Документів при собі не маю. Називайте Максимом. Я оперативник, працюю під прикриттям. Старший лейтенант, про всяк випадок.
– Слова.
– Можете перевірити. Але в такому разі операції гаплик, – він говорив серйозно.
– Чому? – Чотар розумів, та хотів почути.
– Ваша перевірка підтвердить мої слова, та означатиме – я розкрився. Отож усе доведеться згортати. Я ж не маю права отак балакати з вами. Наша зустріч – моя ініціатива й відповідальність.
– І якщо я розвернуся та піду, ти нічого не робитимеш? – То ваше право, Вадиме Назаровичу, – зітхнув Максим. – Зрозумію. Тільки в мене лишиться ще менше можливостей довести справу до кінця.
Вони замовкли, бо офіціант приніс пиво. Максим спорожнив свій кухоль до половини трьома жадібними ковтками. Чотар своє лиш пригубив.
– Не любите? Чи не смачне?
– Темне більше смакує, – Вадим зробив ще один маленький ковток. – Ми не про сорти пива говоримо. Уже марную на тебе час. Нехай я повірив, що ти опер. Про яку операцію йдеться і до чого тут я?